В усякому разі, трагічна смерть доктора Хувенала Урбіно схвилювала не тільки людей його середовища, а й зачепила почуття простолюду, який вийшов на вулиці міста з ілюзорною впевненістю, що добре знає небіжчика, хоча знав тільки відблиск легенди. Було проголошено триденну жалобу, на громадських установах повивішувано приспущені державні прапори, і дзвони на всіх церковних дзвіницях бамкали не змовкаючи, аж поки не було запечатано вхід до фамільної усипальниці Урбіно. Група скульпторів зі Школи мистецтв зняла з покійника маску, яка мала правити за форму для бюста в натуральний розмір, але зрештою від цього проекту відмовились, бо вираз, у якому відбився на обличчі небіжчика жах перед небуттям, нікому не здався сповненим гідності. Один знаменитий художник, що випадково опинився в місті, проїздом де Європи, намалював величезне полотно, позначене патетичним реалізмом, на якому доктор Урбіно був зображений на драбині в ту фатальну мить, коли простяг руку, щоб схопити папугу. Єдине, що там суперечило голій правді його історії, — на картині на ньому була не сорочка без комірця та шлейки в зелену смужку, а сюртук із чорного сукна і крислатий фетровий капелюх — у цьому вбранні він був зображений на одній газетній гравюрі часів холерної пошесті. Через кілька місяців по трагічній події цю картину виставили на загальний огляд, щоб усі змогли її побачити, в просторій галереї крамниці «Золотий дріт», де торгували імпортними товарами і де бували всі жителі міста. Потім картина висіла на стінах у всіх установах, громадських і приватних, які вважали за свій обов’язок ушанувати пам’ять видатного старійшини, а наприкінці — після другого врочистого похорону — знайшла своє місце у Школі мистецтв, звідки через багато років її винесли самі ж таки студенти живопису, щоб спалити на Університетській площі як символ відсталої естетики і ганебної епохи.

Коли Ферміна Даса так раптово овдовіла, з перших же хвилин стало очевидно, що вона не така вже безпорадна, як того боявся її чоловік. Вона виявила непохитну волю у своїй рішучості не дозволити, щоб мертвого чоловіка використали в інтересах хай там якої справи, і на неї не вплинула навіть телеграма співчуття від президента республіки, який наказував виставити тіло небіжчика в залі поховальних церемоній у губернаторському палаці. З тим самим незворушним спокоєм вона не захотіла, щоб труну поставили в соборі, хоча про це просив її архієпископ власною персоною, і дозволила тільки, щоб покійника занесли туди на той час, поки правитимуть заупокійну службу. На неї не вплинули навіть посередницькі умовляння сина, приголомшеного стількома різноманітними проханнями, і Ферміна Даса лишилася вірна селянській переконаності в тому, що мертві мають належати тільки своїй родині, отож розпорядилася, щоб покійникові віддавали останню шану в нього удома, де гостей частували простою кавою з пирогами-альмохаванами, і кожен мав повне право оплакувати небіжчика як кому до вподоби. Не було традиційних поминок протягом дев’яти ночей: двері дому зачинилися після похорону і відчиняли їх лише для найближчих родичів та друзів.