— Ми скоро побачимося, — сказала вона йому.

Флорентіно Аріса, невидимий у гурті найвпливовіших людей міста, почув себе так, ніби його штрикнули ножем під ребра. Ферміна Даса не розгледіла його посеред метушні, коли почалися перші вислови співчуття, хоча ніхто не був присутній більшою мірою й ніхто не виявився таким корисним, як він, під час невідкладних потреб тієї ночі. Це він у переповнених людьми кухнях дав наказ, щоб усіх пригощали кавою. Він зумів роздобути додаткові стільці, коли не вистачило взятих у сусідів, і звелів ставити в патіо зайві вінки, коли жоден більше не зміг би поміститися в домі. Він же потурбувався, щоб не бракувало бренді для гостей доктора Ласідеса Олівельї, які довідалися про сумну новину в самому розпалі торжества з нагоди срібного весілля і гуртом прийшли сюди, посідавши кружка під манговим деревом. Він був єдиний, хто спромігся швидко знайти вихід зі становища, коли опівночі в їдальні з’явився втеклий папуга з високо піднятою головою й розпростертими крильми, викликавши в домі моторошне заціпеніння, бо скидався на уособлення каяття. Флорентіно Аріса схопив папугу за шию, не давши йому нагоди викрикнути яку-небудь недоречність, і відніс у закритій клітці до стайні. Отак він усе робив і виявив при цьому стільки тактовності та практичної тями, що нікому й на думку не спало, ніби це втручання в чужі справи, навпаки — неоціненна допомога в тяжкому горі, яке прийшло в цей дім.

Він був такий, яким і здавався: серйозний стариган із послужливими манерами. Кощавий і випростаний, з бурою, безволосою шкірою, з палахкотючими очима, що були сховані за круглими окулярами в блискучій металевій оправі, з романтичними вусами, нафабреними й підкрученими згідно з трохи запізнілою, як на той час, модою. Кілька останніх жмутиків волосся на скронях були зачесані вгору й приліплені бріоліном до лискучого черепа, — либонь, останній засіб проти повного облисіння. Його природжена лагідність та мляві манери приваблювали з першого погляду, але водночас здавалися досить-таки підозрілими чеснотами, як на такого затятого одинака. Він витрачав багато грошей, чимало винахідливості й усю свою силу волі на те, щоб йому не давали сімдесят шість, які виповнились у березні, і плекав глибоку переконаність, що в самотині своєї душі любив багато більше, аніж будь-хто на світі.

Того вечора, коли доктора Урбіно спостигла смерть і до Флорентіно Аріси дійшла звістка про це нещастя, він з’явився сюди в тому, в чому був тоді вдягнений, а вдягався він завжди однаково, незважаючи на пекельну червневу жароту: чорний сукняний костюм із жилетом, шовковий бант на целулоїдовому комірці, фетровий капелюх і чорна атласна парасолька, що правила йому й за ціпок. Та коли почало розвиднятися, він на дві години зник з похорону, а вже зі сходом сонця повернувся свіжісінький, чисто поголений і напахчений лосьйонами. На ньому був сюртук із чорного сукна того крою, які давно вийшли з моди і надягалися хіба на похорон або до церкви у дні страсного тижня, накрохмалений відкладний комірець з артистичним метеликом замість краватки і крислатий фетровий капелюх. Узяв він також парасольку і не тільки за звичкою, а й тому, що був певен: ще до полудня поллє дощ, і він остеріг доктора Урбіно-Дасу, щоб той по змозі прискорив похорон. До його думки прислухались, бо Флорентіно Аріса був з родини судновласників, особисто очолював Річкову компанію Карибського басейну, а отже, мабуть, розумівся на прогнозах погоди. Але не змогли вчасно попередити ні представників цивільної та військової влади, ні громадські й приватні організації, ні військовий оркестр та оркестр Школи мистецтв, ні релігійні школи та конгрегації, з якими вже було домовлено на одинадцяту, отож сталося так, що похорон, задуманий як велика історична подія, завершився панічною втечею запрошених від бурхливої зливи. Лишилося зовсім мало тих, хто, брьохаючи в грязюці, дійшов аж до фамільної усипальниці родини Урбіно, затіненої сейбою ще колоніальних часів, чия могутня крона виступала далеко за кладовищенський мур. Під цією самою кроною, але на зовнішній ділянці, призначеній для поховання самогубців, емігранти з Антільських островів учора пополудні віддали землі прах Херемії де Сент-Амура, а поруч зарили його собаку, згідно із заповітом небіжчика.