Для Флорентіно Аріси той скандал навіки пов’язався зі спогадом про гладку незнайомку, що сиділа з ним поруч. Він накинув на неї оком уже на самому початку конкурсу, але потім забув про неї в тривожному очікуванні результату. Вона привернула його увагу перламутровою білістю своєї шкіри, свіжим кольором щасливої гладухи, величезними, як у співачки-сопрано, персами, прикрашеними штучною магнолією. На ній була дуже туга сукня з чорного оксамиту, не менш чорного, аніж її палкі, неспокійні очі, а волосся здавалося ще чорнішим і було зібране на потилиці й заколоте циганським гребенем. У вухах у неї висіли сережки, на шиї — намисто в тому самому стилі, на кількох пальцях були однакові персні, з високими блискучими камінцями, а на правій щоці темніла родимка, намальована олівцем. Коли почали вщухати останні оплески й крики, вона поглянула на Флорентіно Арісу з глибоким співчуттям.

— Повірте, я щиро жалкую, — сказала вона йому.

Флорентіно Аріса був вражений, і не тому, що йому висловили співчуття, — адже він справді його заслуговував, — а з подиву, що хтось розгадав його таємницю. Вона пояснила йому:

— Я зрозуміла це з того, як тремтіла квітка у вас у петельці, коли відкривали конверти. — Вона показала на плюшеву магнолію, яку тримала в руці, і відкрила йому свою таємницю: — Через це я і зняла свою квітку.

Вона мало не заплакала з відчуття поразки та Флорентіно Аріса урвав її намір завдяки своєму інстинкту нічного ловця.

— Ходімо куди-небудь поплачемо вдвох, — запропонував він їй.

Він провів її додому. Вже біля дверей — а була майже північ, і на вулиці нікогісінько — він переконав її, щоб запросила його на чарку бренді й водночас показала йому альбоми з фотографіями та з газетними вирізками різних громадських заходів, про які вона йому розповіла. Трюк був давно відомий, але того разу все сталося мимоволі, бо вона сама заговорила про свої альбоми, поки вони простували пішки від Національного театру. Увійшли. Перше, що помітив Флорентіно Аріса, із зали були відчинені двері до спальні, а за ними — широке і пишно застелене ліжко, з парчевою ковдрою та купою подушок, з бронзовим листям. Це видиво стурбувало його. Вона, мабуть, щось відчула, бо перейшла залу й зачинила ті двері. Потім запросила його сісти на обтягнуту барвистим кретоном канапу, де спав кіт, і виклала свою колекцію альбомів на стіл, який стояв серед кімнати. Флорентіно Аріса почав неквапно гортати їх, більше думаючи про свої наступні кроки, аніж про те, що бачив, і, зненацька підвівши погляд, помітив, як очі в неї налилися слізьми. Він порадив їй плакати, скільки захоче, не соромлячись, бо ніщо так не полегшує душу, як плач, але запропонував розпустити корсаж, перш ніж заплаче. Він поквапився допомогти їй, бо корсаж був туго затягнутий на спині довгим швом перехресних шнурків. Йому не довелось розв’язувати їх усі, бо корсаж зрештою розійшовся тільки під внутрішнім тиском тіла, й велетенські цицьки нарешті змогли відітхнути вільно.