Доктор Урбіно виправдовував власну слабкість, посилаючись на аргументи, які навряд чи узгоджувалися з його християнським світоглядом, але він на це не зважав. Він не визнавав, що сварки з дружиною брали початок у напруженій атмосфері дому, а заявляв, що вони виникають із самої природи шлюбу — безглуздого людського винаходу, який Господь терпів лише завдяки своєму невичерпному милосердю. Це ж проти всякого наукового глузду, що двоє ледве знайомих людей, не поєднані жодними узами спорідненості, з різними характерами, з різним вихованням і навіть із різними статевими органами зненацька опиняються в становищі, коли їм доводиться жити разом, спати в одному ліжку, об’єднати в одну дві долі, які, можливо, Творець спрямував у протилежні боки. Він казав: «Проблема шлюбу в тому, що кожної ночі він кінчається після акту кохання і вранці перед сніданком доводиться відновлювати його». Ще більше проблем виникає, казав доктор Урбіно, у їхньому випадку, адже вийшли вони з двох антагоністичних класів, та ще в місті, яке досі живе мріями про повернення віце-королів. Єдиним скріплювальним розчином для них могло бути щось настільки неймовірне та невловне, як кохання, але між ними його не було, коли вони одружилися, і доля мовби умисне поставила їх віч-на-віч із реальністю саме тоді, коли вони майже зуміли вигадати його.

Так складалося їхнє життя в епоху гри на арфі. Позаду залишилися рідкі й чудові хвилини, коли вона заходила до ванної в той час, як він мився, і, попри постійні сварки, попри отруйні баклажани, попри недоумкуватих сестер та матір, що їх спородила, він знаходив у собі іскру кохання й просив, щоб вона його намилила. Вона погоджувалася, бо ще щось жевріло в ній після Європи, й обоє дозволяли собі піддатися зрадливим спогадам, лагідніючи проти своєї волі, люблячи одне одного, хоч і без слів, і кінчалося тим, що помирали з жаги, качаючись по підлозі, обляпані пахучою піною, а тим часом служниці базікали про них у пральні: «Вони більше не трахаються, тому й дітей немає». Вряди-годи, коли вони поверталися з якої-небудь аж надто веселої вечірки, туга за минулим, що ховалася за дверима, навалювалася на них одним стрибком, і тоді відбувався чудесний вибух, коли знову все ставало, як і колись, і протягом п’яти хвилин вони кохалися так само шалено, як і в дні медового місяця.

Але такі випадки бували дедалі рідше, й одне з них завжди було більше стомлене, аніж друге, коли надходив час укладатися в ліжко. Вона затримувалася у ванній, скручуючи свої цигарки із запашного паперу, курячи на самоті, втішаючи себе спогадами про ті чудові часи, коли вона була юна і вільна у власному домі, коли її тіло належало тільки їй. Завжди їй або боліла голова, або було надто жарко, або дуже хотілося спати, або мала місячні, знову місячні, завжди місячні. Це траплялося з нею так часто, що якось доктор Урбіно сказав на лекції, аби тільки без сповіді полегшити собі душу, що після десяти років шлюбного життя місячні в жінок бувають навіть по тричі на тиждень.