— Ти справді левиця, — сказав він їй, перед тим як піти додому. — А я не лев.

Але то була не єдина ілюзія, яка закінчилася для нього в той вечір. Злісні плітки про лікарню для хворих на сухоти коштували йому не однієї безсонної ночі, бо пробудили в ньому неймовірну підозру, що Ферміна Даса смертна і може померти раніше, ніж її чоловік. Та коли він побачив, як вона спіткнулася, виходячи з кінотеатру, він раптом подумав про самого себе й ступив ще один крок до прірви, зненацька відкривши, що існує й третій, безнадійний для нього варіант: він, Флорентіно Аріса може померти раніше за нього. То було передчуття, і передчуття жаске, адже воно спиралося на цілком реальні факти. Позаду залишилися роки й роки впертого чекання, щасливих сподівань, а на обрії нічого не маячило, крім неозорого моря хвороб, уявних і цілком реальних, болісне, крапля по краплі, сечовипускання безсонними світанками, щоденна смерть у вечірніх сутінках. Він подумав про те, що всі дрібки дня, які раніше були його союзниками, його надійними спільниками, тепер починали змовлятися проти нього. Кілька років тому він прийшов на ризиковане побачення, тамуючи в серці жах перед невідомою небезпекою; двері дому були не взяті на засув, а завіси добре змащені, аби він зміг увійти нечутно, але в останню мить він відчув гострі докори сумління, що може завдати жінці чужій і послужливій непоправної шкоди, померши у неї в ліжку. Отож були всі підстави припустити, що жінка, яку він кохав палкіше за всіх жінок світу, жінка, якої він чекав ось уже друге століття, жодного разу не піддавшися зневірі, встигне хіба тільки взяти його під руку й поміж залитими місячним сяйвом могилами та квітниками розхристаних вітром мальв провести його цілим та неушкодженим на протилежний бік вулиці, з тротуару життя — на тротуар смерті.

А правда полягала в тому, що, за уявленнями тієї доби, Флорентіно Аріса давно переступив межу, за якою починається старість. Йому вже йшов п’ятдесят сьомий рік, і він вважав, що всі прожиті літа подарували йому багато радості, адже то були літа кохання. Але жоден чоловік у ті часи не наважився б виставити себе на посміх, удаючи молодого в такому віці, хай би навіть справді був або виглядав молодшим за свої літа, і так само кожен посоромився б признатися, що досі нишком журиться за безтурботними звичаями минулого століття. Тоді мало хто прагнув здаватися молодим: кожен вік диктує свою моду вбрання, але мода старості приходила незабаром після молодих літ і супроводжувала людину до самої могили. Старість вважали не так віком, як проявом суспільної гідності. Молодики вдягалися, як і їхні діди, щоб надати собі поважного вигляду, рано починали носити окуляри, а ціпок ставав неодмінною приналежністю майже кожного, кому виповнювалося тридцять. Що ж до жінок, то вони знали лише вік до одруження, який ніколи не заходив за двадцять два роки, і вік вічної самоти (для тих, котрі лишалися старими дівами). Жінки заміжні, жінки-матері, жінки-вдови, жінки-бабусі належали до зовсім іншої породи, яка визначала свій вік не кількістю прожитих років, а відрізком часу, що відокремлював їх від смерті.