Дядько Лев Дванадцятий переймався всіма деталями операції так, ніби видирали його власні зуби. Він страшенно цікавився штучними щелепами — цей інтерес виник у нього під час однієї з його перших подорожей по річці Магдалені, і сталося це через його маніакальну пристрасть до бельканто. Якось уночі, коли світив повний місяць і пароплав наближався до пристані Гамарра, він побився об заклад з німцем-землеміром, що розбудить усю лісову звіроту, співаючи з капітанського містка неаполітанський романс. І мало не виграв заклад. У сутінках, що нависли над річкою, почулось, як зашуміли крильми чаплі, злітаючи над болотами, як заляпотіли хвостами каймани, як заметушилися наполохані буркунці, намагаючись вистрибнути на суходіл, але на завершальній ноті, коли стало здаватися, що у співака ось-ось лопнуть артерії, штучна щелепа з останнім видихом вилетіла в дядька з рота й потонула в річці.

Пароплаву довелося затриматися на три дні біля пристані Тенеріфе, поки дядькові спішно виготовляли нову щелепу. Вона підійшла йому бездоганно. Та на зворотному шляху, розповідаючи капітанові, як він загубив свою колишню щелепу, дядько Лев набрав повні легені розжареного повітря сельви, узяв найвищу ноту, яку тільки міг узяти, проспівав її до останнього подиху, намагаючись сполохати кайманів, що вигрівалися на сонці й некліпними очима проводжали пароплав, і нова щелепа полетіла в річку слідом за першою. Тоді дядько замовив собі кілька запасних щелеп і тримав їх повсюди, де вони могли йому знадобитися: в різних місцях дому, в шухляді свого кабінету і на кожному з трьох пароплавів компанії. Крім того, коли йому траплялось обідати не вдома, він мав звичай брати з собою ще одну запасну щелепу, яку носив у кишені, в коробочці з таблетками від кашлю, бо якось одна із щелеп зламалася, коли він гриз підгорілий кусень м’яса на пікніку. Боячись, що й небіж стане жертвою подібних напастей, дядько Лев Дванадцятий звелів докторові Адонаю виготовити для нього відразу два комплекти штучних зубів: один з дешевих матеріалів для щоденного вжитку в конторі, а другий — на неділі та свята, із золотими накладками, які блискотіли на зубах, коли вони відкривалися в усмішці. І нарешті — це сталося на Вербну неділю, — під лункий бамкіт святкових дзвонів Флорентіно Аріса вийшов на вулицю з новими зубами, з новою осяйною усмішкою, яка навіювала йому враження, що його місце в світі зайняв хтось інший, зовсім не схожий на нього.

Це сталося вже тоді, коли мати померла і Флорентіно Аріса залишився в домі сам-один. То було кубельце, вельми зручне для його любовних пригод, бо вулиця була безлюдна, хоча багато вікон створювали враження, що за фіранками ховається безліч очей. Але все в домі було зроблено для того, щоб Ферміна Даса почувала себе щасливою, і тільки вона й могла тут бути щасливою, отож Флорентіно Аріса волів утратити чимало нагод у свої найплідніші роки, ніж заплямувати свою оселю коханням з іншими жінками. На його щастя, кожен щабель, на який він підіймався вгору в РККБ, надавав йому нові привілеї, а надто привілеї таємні, й одним з найкорисніших для нього стала можливість користуватися службовими приміщеннями і вночі, і в неділю та на свята — з поблажливого дозволу охоронців. Якось, уже бувши першим заступником управителя, він займався випадковою любов’ю з дівчиною, що на вихідні прибирала в конторах, причому він сидів у своєму робочому кріслі, а вона розкарячилася над ним, коли двері несподівано відчинилися. Дядько Лев Дванадцятий устромив голову до кабінету з таким виглядом, ніби помилився дверима, і втупився поверх окулярів у нажаханого небожа.