— Які ви дивні створіння — жінки, — сказав він.

Вона засміялася глибоким сміхом, схожим на туркотіння молодої голубиці, і знову стала думати про двох стареньких у човні. Певно, в книзі життя було записано, що цей образ мав переслідувати її завжди. Але того вечора він її не тривожив, бо вона почувалася добре і спокійно, як не часто почувала себе в житті, — чистою від будь-якої вини. Вона просиділа б так і до ранку, в мовчанці, тримаючи його зрошену холодним потом руку в своїй руці, але вже не могла витримати нестерпного болю у вусі. Отож, коли змовкла музика, а потім стихло і ходіння безкаютних пасажирів, які підвішували гамаки в салоні, вона зрозуміла, що її біль був сильніший, ніж її бажання бути з Флорентіно Арісою. Вона знала, що досить лише сказати йому про це, — і настане полегкість, але нічого йому не казала, щоб не хвилювати його. Бо в неї раптом виникло відчуття, ніби вона прожила з ним усе життя, і вона вірила, що він звелить капітанові негайно повернути назад, аби тільки полегшити їй біль.

Флорентіно Аріса здогадався, як вона себе почуває, і сам зібрався йти. Уже в дверях каюти спробував поцілувати її на прощання, але вона підставила йому ліву щоку. Він наполягав, дихання йому почало уриватися від хвилювання, і вона підставила йому другу щоку з кокетливістю, якої він за нею не знав, коли вона була школяркою. Та він не відступавсь, і вона нарешті дозволила йому поцілувати себе в губи, переживши глибокий внутрішній дрож, який спробувала погамувати сміхом, — так вона сміялася лише у свою першу шлюбну ніч.

— Господи, — сказала вона, — я геть схибнулася на цьому пароплаві!

Флорентіно Аріса здригнувсь: і справді, як вона й остерігала його, від неї йшов різкий запах старості. А втім, коли він, простуючи до своєї каюти, пробирався крізь лабіринт підвішених гамаків, у яких спали люди, то втішав себе думкою, що й від нього йде не кращий дух, — адже він на чотири роки старший за неї, і вона, либонь, звідала те саме відчуття. То був дух людського бродіння, який він уже примічав у найстарших своїх коханок, а вони — в нього. Насаретова вдова, яка ніколи не стримувала свого язика, сказала йому досить-таки грубо: «Ми вже тхнемо здохлятиною». Обоє терпіли цю прикрість, бо були квити: мій запах проти твого. І навпаки, він завжди остерігався бути надто близько до Америки Вікуньї, чий запах, схожий на запах пелюшок, пробуджував у ньому батьківський інстинкт, і водночас його непокоїла думка, що вона не зможе витримати його запаху — запаху соромітного діда. Але все це належало минулому. Важило те, що вперше від того дня, коли тітка Есколастіка забула свого требника на прилавку в телеграфній конторі, Флорентіно Аріса більше не почував себе таким щасливим, як сьогодні: настільки щасливим, що йому аж моторошно стало.