Він тільки-но заснув, коли корабельний інтендант розбудив його о п’ятій ранку біля пристані Самбрано, щоб передати спішну телеграму. Телеграма була підписана Леоною Кассіані, на ній стояла вчорашня дата, і весь дах її змісту вклався в один рядок: «Вчора померла Америка Вікунья, причина незрозуміла». Об одинадцятій ранку він уже знав усі подробиці після телеграфної розмови з Леоною Кассіані, в якій він сам працював ключем, уперше після тих далеких років, коли служив телеграфістом. Америка Вікунья, перебуваючи в стані гнітючої депресії після того, як провалилася на випускних іспитах, випила цілий слоїчок опію, який вкрала в училищному медичному пункті. В глибині душі Флорентіно Аріса знав, що це відомості не повні. Але ні, Америка Вікунья не залишила ані записки, ані жодного рядка, в якому пояснила б мотиви свого фатального вчинку і який дав би підстави звинуватити когось у її смерті. Батьки Америки, яких Леона Кассіані також повідомила про смерть дочки, вже, мабуть, приїхали з Пуерто-Падре, і похорон мав відбутися того ж таки дня о п’ятій пополудні. Флорентіно Аріса зітхнув. Єдине, що він міг зробити, аби не втратити бажання жити далі, це не дозволити, щоб його мучив цей спогад. Він стер його зі своєї пам’яті, хоча протягом тих років, які йому лишилися, іноді відчував, як він раптово оживає геть недоречний, — так ото часом шпигає гострий біль від рубця давно загоєної рани.

Наступні дні були жаркими і тяглися нескінченно. Вода в річці ставала все каламутнішою, а сама річка — дедалі вужчою. По берегах уже не стояли хащі з велетенських дерев, які так вразили Флорентіно Арісу, коли він подорожував тут уперше; тепер по обидва боки стелилися випалені сонцем рівнини, то там, то там виднілися жалюгідні рештки дрімучої сельви, яку пожерли казани пароплавів, руїни забутих Богом сіл, де навіть у дні найжорстокішої посухи на вулицях стояла вода. Ночами пасажирів пароплава будили не схожі на спів сирен крики морських корів на піщаних обмілинах, а бридкий сморід людських трупів, що пливли за течією до моря. На ту пору начебто не було вже ні воєн, ні пошестей, але роздуті тіла мертвяків звідкись пливли й пливли.

— Нам велено запевняти пасажирів, що це трупи випадкових потопельників, — сказав якось капітан, спохмурнівши на виду.

Не чутно було ані базікання папуг, ані галасу невидимих мавп, від якого колись дні видавалися ще жаркішими, — тепер тут стояла глибока тиша, нависаючи густим маревом над очищеною від усього живого землею.

Лишилося так мало місць, де можна було поповнити запас дров, і вони були так далеко одне від одного, що вже на четвертий день рейсу «Нова Вірність» залишилася без пального. Майже цілий тиждень довелося простояти біля берега, поки загони матросів усе глибше проникали в сірі навколишні болота, вишукуючи останні вцілілі дерева. Іншої ради не було: заготівельники дров покинули ці місця, втікаючи від жорстокості багатих землевласників, від невидимої холери, рятуючись від нескінченних воєн, яких уряди вперто не помічали, затуляючись усілякими надуманими декретами. А тим часом пасажири, знемагаючи від нудьги, влаштовували змагання з плавання, ходили на лови й поверталися з живими ігуанами, яких розтинали надвоє, вичищали нутрощі і зародки яєць, прозорих та білястих, а тоді знову зшивали їх і розвішували сушитися довгими низками на поручнях пароплава. Злиденні повії із сусідніх сіл складали компанію тим, хто вирушав у далекі прогулянки, ставили на березі намети, приносили музичні інструменти й сяку-таку закуску, грали, співали і влаштовували танці біля припнутого пароплава.