Скільки минає часу від фізичної смерті тіла і до нової реінкарнації? В кого як. Вважається, що від кількох тижнів до кількох сторіч. (Хоча в тих сферах, де перебуває душа в очікуванні призначення на перевтілення — це одна мить, адже плину часу там не відчувається, його взагалі там немає). За вченням східних релігій, реінкарнація не є нагородою за праведне життя, чи навпаки — покаранням за гріхи. Реінкарнація — це наслідок безсмертя душі, адже перед кожною душею у зв’язку з цим ставиться завдання: відпрацювати повну програму розвитку. А яка вона, та програма, того зарані не дано душі знати. Після загибелі хлопчика Петька з придніпровського села, його душа шістдесят (за земними мірками) років перебувала в біоенергетичному полі Землі, в царстві Творця і лише тоді надійшла її черга і вона була направлена на інкарнацію — їй випало тіло хлопчика Альфредо з племені майя. У творця немає національностей і рас, для нього всі люди — сини його і дочки, незалежно від того, до якого вони народу належать і в яких краях живуть — небо над усіма одне і Царство Небесне теж. І Господь один, хоч у різних краях в силу тих чи тих причин він і може називатися по-різному.

То невже ж і справді людина НІКОЛИ НЕ ПОМИРАЄ? Тобто, вона помирає, але НІКОЛИ НЕ ПОМИРАЄ НАЗАВЖДИ?

Бо смерть — це всього лише початок?

Нового життя?

Знати б людині про це достеменно.

Але, мабуть, цього їй ще не дано знати.

Можливо, цю таємницю таємниць людства знає Петько Паляниця, хлопчик із придніпровського села, але про це він уже ніколи й нічого і нікому не скаже.

Тільки посміхається загадково із старої фотографії і в його посмішці відчувається вічна загадка людства. І ще щось… Наче підбадьорливо. Почекай, мовляв, колись ти сам про все дізнаєшся — як настане тобі час…

Смерть — це лише початок.

Ніхто ж бо не помирає назавжди.

Але тут наша розмова — може, й дилетантська про реінкарнацію — та і які ми спеціалісти з цього феномена? — урвалася, як до берега, де ми загорали на каменях, пристав дерев’яний човник і двоє місцевих рибалок — ще бадьорі дідки, — заходилися з нього вибирати сітку. В кормі ліниво ворушилися золотисті лящі.

Не змовляючись, ми купили в них кілька найбільших («По чім?» «Та як для вас, то по шість гривень за кіло і забирайте хоч і всі, — раде вигукували рибалки. — Нам ще й краще, не треба везти на трасу продавати. Та й буде нам на хліб і до хліба, бо вже й чорт зна коли пенсію приносили. Тільки Дніпро нас і рятує…») і подалися в село — юшку, про яку давно мріяли, — варити.

Тітка Марина, як ми з’явилися в дворі з дарами Дніпра, аж руками сплеснула на радощах.