— Невже й справді ніхто не помирає Назавжди?

— У це треба вірити.

— Вірити чи так воно і є?

— Цього я тобі ще не готова відповісти з глибоким переконанням, мій любий чоловіченьку. Але дуже хочу, аби ніхто й ніколи не помирав назавжди. І ми в тім числі, як надійно, звичайно, нам час. Так ось у тій книзі розповідається — і таких прикладів історія знає багато — про жінку, яка під гіпнозом раптом заговорила на якомусь скандинавському наріччі… Про існування якого вона до того й гадки не мала. Виявилось, що то — застаріла шведська мова, яка вже давно вийшла з ужитку.

— Тобто жінка в одному із своїх попередніх життів була шведкою. І жила у ті давні часи, коли застаріла сьогодні мова була ще в ужитку?

— Так. Як Альфредо Крус колись, будучи Петьком Паляницею, жив у цьому селі — ось звідки він знає українську. Тоді вона була його рідною мовою. Потім, вже в наступному своєму житті в Мексиці він про неї забув. Як і про своє попереднє життя в Україні на березі Дніпра нічого не пам’ятав. Потрібний був поштовх, щоб хлопчик все пригадав. Таким поштовхом і стала для нього українська мова, що її Альфредо почув від нас… І він негадано заговорив нею, сам цьому дивуючись, бо ж не знав, звідки у нього взялася чужа і незнана йому мова. То виходить, що й справді ніхто… не помирає назавжди? Невже можливий такий феномен, як життя після фізичної смерті? На момент такого сумного і тяжкого явища, як фізична смерть, що її не уникнути кожному, хто народився і живе на планеті Земля, біоенергетичний згусток людини, себто душа (для інших — аура) відокремлюється від фізичної оболонки, званої тілом… Тіло смертне, тлінне і недовговічне, душа ж — дарунок Бога — вічна і безсмертна. Бо тіло помирає (одіж тлінна), а душа непідвладна смерті, вона лише міняє місце перебування…

«Душа в сто тисяч разів легша, аніж розум, — стверджував Вівекананда, індійський мислитель-гуманіст, релігійний реформатор та громадський діяч, — але настільки ж вона сильніша від нього. Душа — наділена світлом, що потужніше, аніж електрика, яскравіше, аніж сонце чи місяць…»

На дев’ятий день по смерті тіла душа залишає цей світ і направляється до одного із семи каналів виходу біоенергетичного поля Землі. (У Вернадського — ноосфера). До Творця. Всевишнього. Господа. Небесного Батька — називайте Його, як хочете, суть від цього не зміниться. На сороковий день душа зливається з біополем Землі, займаючи нішу в одному з його шарів, не розчиняючись у ньому, а неодмінно зберігаючи свою індивідуальність. При цьому вона не тільки згадує про останнє своє перевтілення, але й про попереднє життя (чи попередні, якщо їх було кілька). Ось тоді й з’явиться перед нею завдання для наступного перевтілення.