— А ви над ким хочете посміятися, Товстоногов? Над нами, га? Над сучасним Романовим, керманичем сучасної історії? Гоголь мав на увазі того, коронованого. А ви забагли кинути тінь на сьогоднішнього Романова, вірного сина ленінської партії? А заодно і на партію, яку він уособлює??. Ні, цей фокус вам, Товстоногов, не вдасться! Не на тих напали!

Фокус Товстоногову й справді не вдався.

І все ж однофамільство з самодержцем російським тодішнього ленінградського божка — хоч всього лише партійного і тимчасового, — все ж таки тішило. Він до місця і просто так, в пориві самовеличі любив повторювати про себе анекдот, що тоді вигулькнув у Ленінграді. Поїхав один ленінградець за кордон, а його й питають колишні петербуржці, які після жовтня сімна-дцятого емігрували з Росії: «Ну, як там Санкт-Петербур?» — «Немає, — одказує той, — Санкт-Петербурга, а є тепер Ленінград…» — «Ай-ай, — засмутилися колишні петербуржці. — То вже, мабуть, і Романова немає?» — «Чому ж немає? Романов є. При владі» — «О, слава Богу, значить в Росії нічого не змінилося, а ми зопалу в сімнадцятому емігрували за кордон…»

Переказуючи про себе анекдот, новітній Романов спершу сміявся, а тоді зненацька, як сміх необачно підхоплювали слухачі, з усього розгону опускав важкого кулака на стіл.

— Вони про нас… анекдотом, а ми, — казав Романов. — Ми їм… Інтернаціонал!..

Ось такого, «новітнього монарха» й боялися. Він і справді був «ничем», а став «всем» і що хотів, те й чинив на підвладній йому території. З цим і не могли змиритися шанувальники Гоголя. (Як, між іншим, сам Романов не зміг змиритися з тим, що Товстоногов — у славі й фаворі — привіз з Німеччини шикарний автомобіль марки «мерседес» і роз’їжджав ним у Ленінграді: «Та хто він такий, щоб… у «мерседесі»?.. Якийсь там… режисеришка!..»). І заспокоївся лише тоді, як Товстоногов негадано помре за кермом все того ж «мерса». Щоб знав, як шикувати! Але знову заздритиме вже мертвому режисерові — як Великому драматичному театрові буде присвоєно ім’я Товстоногова. «Та хто він… такий?..» Але вже тоді зоря самого Романова стрімко піде за обрій).

Так ось у зв’язку із забороною Товстоногову поставити «Ревізора» у своєму трактуванні і засвітився фан-клуб «Микола Гоголь», який до того, діючи тишком-нишком, старався себе не афішувати і взагалі не заявляти про своє існування. Клуб зненацька виступив із заявою, у якій різко засудив Романова за самодурство й самоуправство, за цензуру над Гоголем. «Один Романов, Микола Павлович, він же Микола і, самодержець всеросійський у 1836 році не зважився заборонити постанову «Ревізора» в Александринському театрі, а після вистави з гідністю сказав: «Що ж, дісталося всім. А мені — особливо», а ось теперішній Романов, Григорій Васильович, перший секретар обкому КПРС зробив це не задумуючись. Невже у нього більше влади, аніж в імператора всеросійського, а в Гоголя сьогодні, за народної влади, менше прав?..»