— В цьому, панове, і штука! — вигукнув той добродій, який для чогось знімав з власної голови котелок, вертів його і, навіть, понюхав. — Справжня штукерія!

І всі за столом погодились: так, так, це не просто штука, а — штукерія, що її треба негайно занести до анналів їхньої Асамблеї і протестувати перед владою та громадськими організаціями аби вдруге Гоголя Миколу Васильовича не подавали на ярмарку разом із варениками з сиром. Колись Некрасов писав, що, мовляв, настануть такі часи, коли мужик з ярмарку додому понесе Гоголя (правда, разом з Бєлінським), а тепер ті часи й настали. Тільки щось навпаки вийшло: Гоголя стали нести на ярмарок — для чого б то?

ГЛАВА П’ЯТА

Асамблея шанувальників Гоголя із фан-клубу його імені тривала. Принаймні трансляція її на екран-стіну в тій дивній зальці, того дивного, майже зруйнованого будинку. Я так і не міг збагнути: де ж вона насправді відбувається? Чи де відбулася і де її засідання знято на плівку? А втім, підпілля є підпілля і воно зайвих розпитувань не любить. Може тому члени фан-клубу остерігалися, що хоч червоного монстра вже й не було, але його божки й керманичі всіх рівнів і рангів, перефарбувавшись під інші кольори й похапавши інші прапори, перейшовши під інші гасла, все ще залишалися при владі, тільки під личиною демократів.

Ще з виступу Магістра на тій підпільній Асамблеї фан-клубу «Микола Гоголь»:

— Навіть нова влада (якщо вона справді нова, в чому я глибоко сумніваюсь, адже в Україні — щоправда, це вже інша тема, — не зовсім українська, м’яко кажучи, влада) все ще позирає на нас скрива, як на якихось збоченців, яких треба негайно похапати, аби не ввергнути Україну в нове середньовіччя! Ось чому ми й тепер змушені утримуватись від афішування своєї роботи. Як і взагалі — свого існування. Ні, ні, та й відчуваємо потилицями стримано-сторожкий подих спеців охоронних систем держави, які, як нам здається, вже йдуть по наших слідах. Ми навіть вловлюємо їхній казенний запах, як буцімто вони вже знаходяться за нашими спинами!

І в ту мить мені теж раптово здалося — потилицею відчув, шкірою, усім своїм єством, — що за спиною в мене хтось стоїть. Чи не Басаврюк бува? Всюдисущий і, звичайно ж, невмирущий гоголівський Басаврюк! Мені, як і гоголівській героїні, тітці покійного діда, зненацька здалося, що хтось небезпечний «стукає у дах і шкребеться у стіну», і від того відчуття, що хтось ще й напружено-стримано дихає за моєю спиною, наче готується до стрибка, випускаючи пазурі — чи встигну його випередити? — стало по-справжньому моторошно. «Ось повернуся, — подумав я і не повернувся, — і побачу позад себе лихого Басаврюка, в чиєму-небудь образі й подобії… Мо й свині…»