— Волонтери.

— То з ким же вони воюють? За що і в ім’я чого?

— Звідки я знаю. Це — їхня загадка. Принаймні влада їх завжди переслідувала і, здається — судячи з вашої присутності тут — переслідує й нині.

— Хто це вам таке сказав? Ми присутні тут просто… просто з цікавості. Продовжуйте далі.

— Так ось вони переконані, що автор «Вечорів на хуторі біля Диканьки» ніколи не помирав. А тому легенда про його перевернутий у могилі череп є всього лише легендою. Хоч і моторошною. Насправді ж, як вони переконані, все було так і, як казав ще хитрий Шельменко, трішечки не так…

— Гм… Вельми цікаво. Дуже навіть цікаво. Ви теж дотримуєтесь такої… гм-гм… оригінальної думки?

— Гм…

— І ви, сучасна людина початку третього тисячоліття нашої ери, сподіваюсь, освічена, теж вірите у таку… таку нісенітницю? Ну, що він ніколи не помирав? Ну, хай там різні… астрологи… ворожбити. Але ви — літератор!

— Щодо мене, то я цікавлюся фантастикою і різною містикою, фантасмагорією, а тому я хотів би познайомитись з думкою членів фан-клубу. Але, на жаль, ви завадили цьому. Коли я ще тепер вийду на них? Та й чи вийду.

— Але хто їх попередив про наше прибуття?

— Про це вже ви самі гадайте, ви ж, сподіваюсь, специ з розшуку?

— Розшукаємо, не хвилюйтеся.

— Бажаю успіхів.

— Одну хвилинку і ще одне запитання. Якої ви, як літератор, дотримуєтесь думки: Гоголь насправді помер і був похований у мертвому, даруйте, стані. Себто стовідсотковим покійником. А чи його поховали у стані летаргійного сну?

— Яке це має значення, у що я, приміром, вірую?

— Е-е, не кажіть, не кажіть. Ви — літератор, до вас прислухаються.

Я зітхнув.

— Сьогодні, на жаль, не вісімнадцяте століття, і не дев’ятнадцяте і, навіть, не двадцяте. Вже початок двадцять першого. Сьогодні така ситуація, що вже ніхто й ні до кого не прислухається. Зараз усі, як моя бабуся казала, дуже вумні.

— В такому разі ми… ми до вас прислухаємось.

— Це вас особисто цікавить? Чи — з обов’язків служби?