Як сказати…»

— То Гоголя справді поховано живим?

Двоє його колег зацікавлено підійшли ближче, що називається, нашорошили вуха. Вони, здається, в ту мить забули й про службу, перетворившись просто на зацікавлених обивателів.

— Питаю: Гоголя насправді поховано живим у стані летаргійного сну? Адже він застерігав, що як помре, — якщо комусь здасться, що він помер, — не ховати його відразу.

— А його і не поховали відразу. Він помер о восьмій ранку 21 лютого, а поховано його опівдні 24-го — на четвертий день по смерті. Цього досить…

— Що — досить?

— Аби на тілі — якщо його власник справді вмер — з’явилися трупні плями.

— Вони… з’явилися?

— Здається, ні.

— То виходить, його поховано… жи-живим?

— Хоча, здається, з’явилися, це засвідчив художник, який малював Гоголя у труні.

— Так з’явилися чи не з’явилися?

— Хто тепер достовірно скаже?.. — мені раптом захотілося їх подовше поінтригувати. — Версія така існує… З 1931 року, з дня перепоховання праху письменника. Але в той же час є й цілком протилежна версія.

— Яка? — вони вже щільним кільцем оточили мене.

— А така… Що він взагалі ніколи не помирав.

— Ну ви й даєте! Він що — безсмертний? 150 років минуло з дня його смерті, а ви — не помирав. Якщо це у переносному значенні, то ми й без вас знаємо. Ще в школі вчили. А в прямому? Помирав чи не помирав?

— Повторюю, є й така версія. Її запустили в Інтернет члени фан-клубу «Микола Гоголь», що й нині діє в Україні, у глибоко законспірованому підпіллі. Чи не тому його члени з’являються — судячи з їхнього сайту, що вони — персони нон грата, а тому вони — гості з майбутнього, феномени — прихильники того, що осягається чуттям, на відміну від ноумен — те, що осягається розумом…

— Гм… Вельми цікаво. Ми слухаємо вас.

— Іноді вони називають себе вже й зовсім дивно: комбатантами.

— Що це таке?