З хатніх же чортів є ще біситель-чорт. Отак і лаються з ним: «Біситель твоєму батькові!». Хатні чорти плохі, а степові дуже дикі. Отож і птиця домашня плоха, а степова дика…»

Згадаємо ще й демона — теж добряче капостив людям. Так, наприклад, року 1666-го в московську богадільню «поселився демон и живучи тамо различные пакости творящие». Як свідчать очевидці, демон стягував людей з постелей та лав, стукав, гуркотів на печі і нікому не давав спокою. Преподобний Іларіон з двома іконками провів у богадільні кілька тижнів, доки чортівня та нарешті не вгамувалася.

Сьогодні вже ні домовики, ні демони, ні чорта, ні українські дідьки не популярні, майже забуті — всьому, як кажуть, свій час. Сьогодні на їхньому місці і з їхніми функціями виступають різні «барабашки».

Пам’ятаєте московську історію, що стільки свого часу натворила галасу. В одній кімнаті в гуртожитку мешкали три дівчини. І ось почали в тій кімнаті творилися різні дива: чулися стукоти, перемішувалися або й зникали речі — і так на протязі кількох тижнів. А потім виявилося, що в тій кімнаті крім дівчат жив ще й таємничий невідомець. Як запевняли газети, він відповідав дівчатам зарані умовленими стукотати, міг дати кому-небудь підпотиличника, ховав капці або серед ночі здіймав несусвітній гам. Щоправда, й допомагав господаркам кімнати — готував сніданок бутерброди, вмикав, коли треба, в розетку праску, застерігав, як на кухні закипав чайник.

Ось у Дніпропетровську несподівано з’явився двійник московського Барабашки на ймення Пет.

— … Це трапилось два роки тому. Була ніч, я спала. І раптом відчула: щось мене душить. Скинула з себе щось вагою кілограмів у тридцять-сорок. Подумала: що це — хвороба. Самопочуття було непоганим. І раптом бачу: від мене «пішла» істота розміром у 80-90 сантиметрів…

Так почала — свою розповідь працівнику міської газети «Днепр вечерний» жінка перед пенсійного віку, технолог, освіта вища, активно бере участь в суспільному житті і займає досить високий виборний пост.

А розповіла Лідія Петрівна (так звуть жінку) ось що. З якогось там часу, йдучи з квартири чи заходячи до неї, вона ніби відчувала слабкий струм — мовби її хтось зустрічав і проводжав. А якось уночі побачила (ні, швидше відчула), траєкторію польоту невідомого, одночасно пролунав звук, як наче б щось рухалось з великою швидкістю. Потім «він» (чи «воно») сів (сіло) їй на коліна. Відважна жінка не розгубилась і спокійно запитала:

— Що треба?

У відповідь — мовчання. Жінка увімкнула світло — нікого. Але в мозок наче надійшла команда: «Потрібна вода».