— Треба щось робити, поки не пізно, — шепотів Гриць.

— Але ж я нічого не вмію робити, — розгубився Шмигик-Мигик. — Я член шкільного гуртка «Невмілі руки».

— Знаю! — раптом радо вигукнув Гриць. — У мене в кишені ножик!

Він дістав ножик, відкрив його і на денці коробки заходився колупати дірку. Ось у пітьму блиснув промінчик світла. Дірка більшала, більшала і зробилася зовсім велика.

— Приготуйся, Шмигику, будемо стрибати!

— Тату, тату, — почувся раптом голос малого метелика. — Експонати тікають!

— Стрибай, Шмигику, бо експонатом станеш! — гукнув Гриць.

Повагавшись, Шмигик-Мигик стрибнув, за ним стрибнув і Гриць.

Стрибнув, відчув, що падає сторч головою, закричав і…

ПРИГОДА СЬОМА І ОСТАННЯ

ПРИГОДА СЬОМА І ОСТАННЯ

… прокинувся.

— Де я? Невже й досі в коробці?

— Не в коробці, а в ліжку, — сміючись, мовила мама.

— То я встиг вискочити? А де я зараз? На планеті Земля? У Лоцманці? Чи на Всенетаку?

— Авжеж, не на Місяці, — засміялась мама.

— А м-метелик де? Той, що хлопчиків сачком ловить для колекції?

— Чи ти, бува, не захворів, синку? — мама помацала Гриців лоб. — Всю ніч щось бурмотів та все поривався тікати. І зараз таке щось кажеш… Хіба метелики ловлять дітей?