І білий світ для мене став чорним. В один день від мене всі відсахнулися. Навіть, брати геологи, але я на них не мав і не маю обиди. Я розумів їх. Як і те розумів, що мені треба негайно зникнути з цього світу.

Принаймні, триматися од нього осторонь аби ще когось не заразити.

Оскільки способів лікування прокази немає, я тоді, як заразився в Індії, зрозумів, що це вже асе. (Правда, що хоч від прокази і не можна вилікуватися, але лікуватися все одне треба, інакше буде ще гірше). Сама вона не залишить мене. Принаймні, доти, доки не з’їсть, а медицина безсила. Мені доля винесла смертний вирок. Вищу міру — гнити живцем і бути позбавленим суспільства й спілкування з собі подібними (хіба, що з такими хворими, як і сам). Про те, щоб такому хворому мати сім’ю й говорити не доводилося. Не було ані найменшої надії врятуватися. Та ще й заражуватиму ближніх — з ким контактуватиму. (Я знову здригнувся, але виду не подав).

Мій ляк можна зрозуміти — прокаженим не було місця на Землі. І — не має ні серед живих, ні серед мертвих. Захворів проказою — ти вже мертвий, хоч і живий, але вже мертвий. Мертвий, хоч ще чомусь і живий. Таким, навіть, у церквах ставили свічки — за упокій. Ще живим.

Отож, повернувшись з Індії (проказа тільки-но починалася і на моєму обличчі її ще не видно було) в СРСР. Куди далі? Де жити? (Як жити — то інша річ). Додому повертатися? Дружину і сина заразити? Та мене міліція одразу ж схопить і відпровадить в лепрозорій… Почалися безсонні ночі, коли так викручувало ноги й руки, що я качався до ранку і вовком вив. І постала переді мною — вперше у моєму до того такому успішному житті, — дилема. Гострим ребром: або жити, або…

Я добре знав, що проказа — не виліковується.

Наша могутня медицина перед нею, як і перед деякими іншими хворобами — безсило пасує. І навіть не може її загнати, — бодай на якимсь час, — хоча б в ремісію — тимчасове ослаблення проявів хвороби. Бодай на кілька років дати приреченому передих — так ні ж. Хоч лікуйся, хоч не лікуйся — все одне справа буде лише погіршуватися, і погіршуватиметься тільки катастрофічно. Доти, доки я, — в даному разі я, — не перетворюся на живий… Даруйте, смердючий і спотворений труп. Надії на порятунок — нуль. Тільки стрімкий розвиток хвороби в напрямку до загибелі, в крайньому разі до жахливої інвалідності. Як хворих не лікуй, вони все одне благополучно гинуть. А я… Не я перший, не я останній. За тисячі років, що на планеті Земля лютує проказа — мільйони й мільйони таких як я були приречені живцем гнити. І гнили, живцем. Медицина, власне, влада, лише прихистить мене в лепрозорії та й усе і буде лише спостерігати як я гнию. Доти, доки й не переселюся на лікарняне кладовище, де лежать сотні й сотні таких бідолах, які колись приїхали сюди з надією на порятунок…