— Мабуть що так. Принаймні, я так сподіваюсь. — По хвилі: — Може, з мого боку це й жорстоко, але… Але все одне це краще, ані ж би Мамаджан, Мама моя всі ці десять років знала, що я в лепрозорії — без права на повернення до нормального життя.

Ще по хвилі, з погано прихованою розпукою та відчаєм.

— Тільки іноді раптом так захочеться — хоч криком кричи, — побачити її. Відчути запах її тіла — я й досі пам’ятаю запах її тіла. Чи хоча б дізнатися: як вона там, Мамаджан, Мамочка моя в Карачаево-Черкесії моїй рідній? Так захочеться, що хоч вовком вий. І я вию… І руки б кусав, так вони вже проказою з’їдені…

Після довгої— довгої мовчанки (я терпеливо сидів поруч):

— Але нічого не вдієш — вище себе не стрибнеш. Тож намугикую— наспівую ночами про себе «Держись, геолог, крепись, геолог, ти ветру и солнцу брат…» Цю пісню ми, геологи, любили наспівувати в горах — як тяжко було… але те «тяжко» ні в яке порівняння не йде з тим «тяжко», що його я відчуваю нині. І відчуватиму до кінця свого невдалого життя…

У цієї історії лучилося негадане продовження. І ось яке. Років зо два по тому випала мені — на дурничку, пардон, профспілка посприяла! — путівка в Єсентуки, в тамтешній санаторій попити мінеральну водичку (у мене тоді були проблеми зі шлунком).

А Єсентуки — це Ставропольшина Російської Федерації. До якої, між іншим, і Карачаєво-Черкеська (тоді спільна на два народи) автономна область входила — на схилах Великого Кавказу. Ну, поїхав, п’ю воду, п’ю…

В санаторії — стабільна нудьга. (За жінками я не спец упадати й до них лицятися — а чим ще в санаторії займатися?) Від безділля. Але виручали екскурсійні поїздки.

В першу чергу відвідав Лермонтовські місця (побував у П’ятигорську, біля гори Машук, де урвалося життя поета). А потім якось поїхав до гори Чегет. Є там такий екскурсійний маршрут — принаймні, тоді був. Збереглася в пам’яті довга-довга дорога, спершу рівниною Ставтопольшини, потім — Передкавказзя. А ще далі з траси пірнули в міжгір’я.

Між схилами гірських відрогів — неширока, радше вузька і довга на кілометри й кілометри, здається, їй немає й кінця, — долина, по якій петляла якась гірська річка. А обабіч неї петляла й дорога з благеньким потрісканим асфальтом.

Проїжджали селища, що одне до одного тулилися в неширокій долині з одного боку до річки, а з другого — до відрогів гір: чим далі вглиб, тим вужчою ставала долина, річка бурхливішою, а гори обабіч стрімкішими. Ми в’їздили в царство Казбеку.

Там і виявилась батьківщина Урмата Бека — його Карачаєво-Черкесія. Назва селища, в якому закінчувався екскурсійний маршрут (далі шляху не було, лише підвісна канатна дорога на гори) видалась мені мовби знайомою. Ніби я її десь уже чув. Але звідки я, українець з Придніпров’я, який вперше опинився на Кавказі, міг чути назву селища карачаєвців?