Ось у тім і фокус: якби знав…
Але знати наперед про те, що тільки ще буде, нам не дано.
Хіба що якісь невиразні передчуття, якась тривога, якийсь внутрішній голос, що іноді нас застерігає, але це застереження до нас не завжди доходить. Чи ми не завжди готові його слухати. І тому над усіма, хто приходить в цей світ, висить гострий меч Дамокла?
На кінській волосині, що може в будь-яку мить обірватися…
Невже ми й справді всі приречені й роковані — хто на життя, хто на загибель? Але врешті-решт кожному — тільки в різний час, меч впаде на голову. Коли? Але це вже питання часу — кому раніше, кому пізніше…
І все ж мусимо жити. Попри все, адже альтернативи життю немає.
Хоча завжди правий і завжди буде правим Павло Луспекаєв, який так проникливо співає у фільмі «Біле сонце пустелі»:
ЧОРНА БЛИСКАВКА
ЧОРНА БЛИСКАВКА
— Ця історія, — мені досі здається, що вона фантастична, а відтак, як і кожна фантастика, незбагненна, і в той же час ніби реальна, а відтак і збагненна, хоч і виходить поки що за межі наших знань, — так ось, ця історія лучилася зі мною в далекому від нашого часу році і в далекому од Києва місті…
Отож, 1966 рік, квітень місяць, Ташкент…
26 квітня того року, якщо ви пригадуєте, в узбецькій столиці відбувся надзвичайно потужний землетрус. В ту пору року до Середньої Азії традиційно приходить період найбільшої спеки, що по місцевому «саратан» називається. Дихати було нічим навіть вночі, а тут землетрус, руйнації, пил стовпом і ти почуваєшся в тому пилові як на сковорідці, та ще й час од часу під тобою все трясеться, все тріщить, сиплеться і руйнується…
Софія Віталіївна на мить вмовкає, пригадуючи давню подію, що збиралася при нагоді мені розповісти, але нагоди якось не траплялося, все було ніколи, а тут мовби випала при нашій чергові зустрічі вільна часинка. Це як у нас зайшла мова про незвичайні, чи не містичні випадки, що час од часу трапляються з людьми і не мають ніякого пояснення, пані професорка і пригадала обіцянку розповісти на цю тему один випадок з її життя.
Замислившись, Софія Віталіївна пальцями правої руки помацала для чогось браслет, що його не одне десятиліття носила на зап’ясті лівої руки (це характерна для неї звичка, коли задумається, то перебирає браслет). Штуковина та (господарка її називала бранзолеткою) була з якогось гарного коштовного матеріалу. Збоку на ланцюжку висів маленький брелок у вигляді скрученої напівкільцем змійки явно екзотичної, що звела головку… Гм… Вельми оригінальний брелок — змійка. (Я, зізнатися, терпіти не можу змій і вони — у будь-якому вигляді, бодай і в невинному зображенні — викликають у мене миттєву відразу, що я з нею не годен впоратися). Щось мені — хоч я й не знавець плазунів, — і взагалі, ними не цікавлюся, видалося знайомим у тій змійці. Придивившись, згадав: десь ніби я бачив таку змійку із світлим хрестоподібним малюнком на пласкій голові…