ЖИЛИ КОЛИСЬ ВЕЛИКІ ЛЮДИ…

ЖИЛИ КОЛИСЬ ВЕЛИКІ ЛЮДИ…

Бог його зна, чи до потопу, чи до Христового народження жили тут, біля Дніпра великі люди — велетні.

Якось будучи у тих краях на риболовлі, здибавсь я з одним таким веленем. Яким робом він уцілів до наших днів, не відаю, але й справді виявився богатирем з могутнім важким тілом — земля під ним вгиналася, як ішов. А коли я з ним балакав, то голову мені довелося закидати чи не на спину — аж брилик мій рибальський злетів. І лише тоді я зміг сяк-так угорі розгледіти його сувору парсуну. І відчував себе, хоч я зростом і нівроку вдався, біля того велетня таким собі карликом-ліліпутом. Аж забоявся з ним розмовляти, — раптом такий велетень виявиться дуже велемудрим? Ще осоромлюся. Але пронесло. Велетень виявився, як кажуть, простим хлопцем без величавості, без прибамбасів там різних та закидонів. Богатир звичайний, до велемовства чи погорди не схильний. Правда, завеликуватий, але тут вже нічого не вдієш — велетні карликами— ліліпутами не бувають.

Цікаво, подумав я тоді принагідно, вдавшись до своїх улюблених парадоксів: а чи бувають серед ліліпутів велетні?

— Го-го-го-о-о-о!!! — загагакав-зареготав придніпровський велетень так, що аж хвилі Дніпром, до того спокійним, пішли горою, аж дерева на його берегах понагиналися й заскрипіли, а з води почала вистрибувати оглушена риба. Навіть коропи та лящі, про існування яких у тому місці я й гадки не мав, хоч і сидів там з вудкою чи не півдня.

— Ліліпути — велетні??? — все ще реготав богатир, а я і досі дивуюся, як це мене од його реготу не занесло куди-небудь аж на край світу. — Ну, ти й даєш, козявко! Це серед вас ліліпути бувають, а ми — велетні…

Нарешті він урвав свій гомеричний регіт і я відпустив скелю за яку тримався, щоб мене не здуло к лихій годині.

— До речі, — богатир раптом чомусь підозріло витріщився на мене зі своєї верхотури. — Ти хто така, козявка? Чого узбережжям колобродиш? А дозвіл у тебе є?

— Який… дозвіл? Я приїхав на риболовлю, а вздрівши твою величність, вирішив познайомитись ближче — коли ще така нагода трапиться? Із справжнім богатирем поспілкуватися.

— Гм… — ще більш підозріло. — З якою… такою метою познайомитись зі мною? Щось ти не викликаєш у мене довір’я.

— Та хоча б для того, щоб інтерв’ю взяти.

— Ти-и??? У мене??? А дозвіл у тебе є?

— Які д-документи? — аж розгубивсь я. — Який ще дозвіл?

— А такі… Яка-небудь ксива з підписом і печаткою, що засвідчила б твою особу. А то… Ходять тут… усякі. Інтерв’ю йому забаглося взяти… До речі, що за інтерв’ю? Про що інтерв’ю? Дозвіл у тебе є?