— Та який дозвіл?
— Інтерв’ю брати. Мандат, кажу, на се діло маєш? Багато вас тутечки тиняється. Візьмеш інтерв’ю та й підеш, а мені потім клопіт-морока.
Відповідай за тебе. Тож викладай як на духу: хто такий і хто уповноважив тебе на інтерв’ю?
— Редакція…
— От і давай папір від своєї редакції, — загримів так, що я аж пригнувся — добре, що встиг за скелю вхопитися… — Ходять тутечки усякі… Підозрілі типи. Дам тобі інтерв’ю, не знаючи хто ти за тип, а потім не обберешся халепи. Ні, давай мандата. На бланку, з підписом та круглою печаткою.
Без документа у наш час не можна. Документ має таку силу, що навіть ми, богатирі, проти нього безсилі. Та й потім… Кажу, мало, що може трапитись. А з папірцем інша річ. Може тоді я й дам тобі інтерв’ю. А то…
— … ходять тутечки усякі, — вихопилося в мене.
— Ага, усякі. Відповідай потім за вас. А я дотримуюсь букви папірця та правила: довіряй, але перевіряй.
— Та немає в мене… папірця. Вдома посвідчення залишилося. Збирався ж на рибалку — які документа?
— А нема документа — нема й інтерв’ю, — як відрізав велетень і додав своє улюблене: — Ходять тутечки… усякі! Рибалок з себе видають. А ти потім отвічай за них. Запитають мене в інстанціях: кому давав інтерв’ю? А ти певний, що він має право на інтерв’ю?.. Що я тоді скажу, га? Що не знаю хто ти такий? Ні, як би чого не вийшло. Краще зайвий раз підстрахуватися щоби потім лікті не кусати. А раптом ти виявишся не той, за кого видаєш, себе га? Га-а??? — заревів, і я ледве на ногах утримався, тільки й урятувало, що встиг міцно вщепіритись у прибережну скелю. — Відповідай потім… Багато вас тут ходить. Востаннє кажу: давай документа?
І крикнув так, що мене таки відірвало від рятівної скелі і наче вітром видуло з тих країв…
«Еге-ге, — думав я повертаючись додому з невдалої рибалки. — Може ліліпутів серед велетнів і справді немає, а ось велетні, мабуть, таки є…»
І невідомо на кого розгнівався.
— Ходять тутечки… усякі!.. Документи їм давай. Ну, дам, а раптом…
Як — би чого не вийшло, коли запитають: ти кому документи давав? Відповідай, потім…
Але ні-ні, та й майне іноді думка: а жили ж колись, а були ж колись вони — великі люди.
КРІЗЬ ТЕРНИ ДО ЗІРОК
КРІЗЬ ТЕРНИ ДО ЗІРОК