Ернестіна сплеснула долонями, кинула на Борта Вейнрайта піддражливий, повний переможного жіночого виклику погляд і вигукнула:

— І завтра він буде тут!

Дік осудливо похитав головою.

— Ні, Ернестіио, про це й не думай. Чимало гарних дівчат, незгірших за тебе, вже пробували підчепити Івена Грейма. Та, між нами кажучи, я їх і е ганю. Але він має добрий віддих і довгі ноги, і жодній ще не пощастило наспопасти його або загнати в кут, де він, приголомшений, машинально промимрив би «так» у відповідь на певні запитання, а отямившись, побачив би, що його повалено, зв’язано, затавровано й одружено. Забудь про нього, Ернестіно. Держись за золоту юність, лови золоті яблука, що вона ронить, лови її саму, гни кирпу і пирхай розчаровано, полюючи на прудконогих юнаків. Але Грейма годі вполювати. Він старий, як я, — ми майже однолітки, — і, як я, уникнув багатьох таких пасток. Він уміє втікати. Він кутий на всі чотири, гнузданий, сідланий, виїжджений, не страшний, але й невловний. І взагалі він молодими дівчатами не цікавиться. Звісно, ти можеш сказати, що він просто боягуз, проте я відхиляю це звинувачення. Він просто старий, загартований життям і дуже мудрий.

РОЗДІЛ IX

РОЗДІЛ IX

— Де мій Хлопчик у рейтузах? — гукав Дік, дзенькаючи острогами по всьому Великому Будинку і шукаючи його маленьку господиню.

Нарешті він став перед дверима, що вели до Полиного крила будинку. Двері були без клямки — просто великий дерев’яний прямокутник у обшитій деревом стіні. Але Дік, знавши секрета, натиснув сховану пружину, і двері самі розчинилися.

— Де мій Хлопчик у рейтузах? — знову гукнув він і рушив коридором.

Він зазирнув до ванної з заглибленим у підлогу, на римський взір, басейном, до якого вели мармурові приступки, і до Полиної гардеробної, і до туалетної кімнати — Поли не було піде. Широкими короткими сходами він піднявся до «Джульєттиної вежі», як називала Пола кімнату, де вона любила сидіти на дивані у віконній ніші, і хоч не застав її там, серце йому аж тьохнуло з утіхи, коли вгледів цілу виставку легеньких, прозорих речей жіночого туалету — їх, за свосю звичкою, розкидала Пола, щоб помилуватися. На мить він зупинився перед мольбертом, стримав свій поклик і засміявся схвально, побачивши там вельми влучно накреслене кількома лініями незграбне, маслакувате лошатко-сисунця, що розпачливо іржало, кличучи матку.

— Де мій Хлопчик у рейтузах? — закричав вів знову, простуючи до веранди-спальні; але й там застав тільки соромливу тридцятирічну китаянку зі стурбованим обличчям, що вкрай збентежепо усміхнулась хазяїнові.