— А тепер прошу забратися звідси, — гукнула вона. — Тут наша жіноцька компанія, і чоловічій публіці вхід заборонено.

Дік засміявся, уклонився їй і спрямував коня крізь кущі бузку на дорогу.

— Хто це… хто вона така? — спитав Грейм.

— Та Пола ж, моя дружина — жінка-хлопчик, вічне дитя, найвідважніша хмарка рожевого пилку, що будь-коли втілювалася в жінку.

— Я досі не можу отямитися, — сказав Грейм. — І часто у вас тут такі штуки витинають?

— Таке, як оце, вона спробувала вперше, — відповів Дік. — Це мій Горянин. Вона з’їхала на ньому водозбігом, мов з гори на санях, а в ньому ж дві тисячі двісті сорок фунтів ваги.

— Могла поламати ноги або й скрутити в’язи і йому й собі,— зауважив Грейм.

— Еге ж, на тридцять п’ять тисяч доларів ніг і в’язів, — усміхнувся Дік. — Це стільки одна конярська спілка пропонувала мені за нього торік, коли він зі своїм приплодом позабирав призи на всіх виставках Тихоокеанського узбережжя. Ну, а Пола… вона має змогу щодня ламати такі дорогі ноги і в’язи й матиме її, поки я не збанкрутую. Але не ламає. З нею ніколи нічого не стається.

— А проте я не дав би й шеляга за її життя, якби кінь перевернувся.

— А от же не перевернувся, — відмовив Дік спокійно. — Полі завжди таланить. У неї живуча натура. Ми з нею якось попали під артилерійський обстріл, то вона була щиро розчарована, що її не влучило, не вбило й не поранило. По нас било чотири батареї, шрапнеллю, за милю відстані, і нам довелося півмилі бігти голим узгір’ям, поки сховалися. То мені навіть здалось, ніби вона зумисне бариться. А коли я сказав їй про те, вона призналася, що й справді — «трошечки». Ми з нею одружені вже понад десять років, але повір, мені й досі часом видається, що я зовсім її не знаю, і ніхто її не знає, ані вона сама себе не знає — як ото, бува, дивишся на себе в дзеркало й думаєш: що воно в біса за людина? У нас із Полою є одна магічна формула: «Кат бери, що дорого, аби любо». І нам однаково, чим платити: грішми, власною шкурою чи й життям. Таке наше правило. І воно нас не підводить. Ти знаєш, ми ще ні разу не прогадали на ціні.

РОЗДІЛ X

РОЗДІЛ X

До їдальні зійшлися самі чоловіки. Як пояснив Форест, «у дам сьогодні своя компанія».

— До четвертої години ми навряд чи побачимо котру з них, а о четвертій Ернестіна — це одна з Полиних сестер — хоче розгромити мене в теніс. Принаймні так вона нахвалялась і присягалась.

І Грейм сидів за столом у чоловічому товаристві, брав участь у розмові про тваринницькі справи, почув багато цікавого й сам розповів дещо зі свого досвіду та вражень бувалої людини, але ніяк не міг прогнати з-перед очей образ господині — тендітну, зграбну білу фігурку у воді, на тлі мокрої й темної кінської спини. І всі дальші години, коли він оглядав призових мериносів та підсвинків-беркширів, те видиво безнастанно світилося йому перед очима. І навіть по четвертій, на тенісному корті, граючи з Ернестіною, він не раз прогавив м’яча, бо його раптом застував той самий образ: мармурово-біла жіноча постать, що силкувалася вдержатись на спині великого коня.