Та Ернестіна досадливо стріпнулась і вигукнула:

— Тільки такі чогось і варті! Бо молоді хлопці, юнаки просто зелені, отож і біда. В них буяє життя, вони вибрикують, танцюють, співають. Але вони не солідні. Не дорослі. Вони… в них дівчина не чує ні життєвого досвіду, ні надійної сили, ні… ну, одне слово, мужності.

— Розумію, — промурмотів Дік. — Але ж спробуй глянути й на другий бік медалі. Таке самісіньке враження, напевне, справляєте й ви, палкі молоді дівчата, на бувалих стариганів. Вони дивляться на таку дівчину як на іграшку, лялечку, що з нею можна побавитись, пожартувати, а не як на товаришку, рівню, супутницю життя — повноправну супутницю. Життя це така річ, що його треба вивчити. І вони його вивчили — тобто більш-менш. А такі дівчиська, як ти, Ернестіно, — чи багато вони знають про життя?

— Розкажіть мені,— раптом попросила вона майже трагічним тоном, — про те шалене юнацьке кохання, що він пережив тоді, п’ятнадцять років тому.

— П’ятнадцять? — хутко перепитав Дік. — Ні, вісімнадцять. Вони три роки прожили разом, поки вона вмерла. Так, вирахуй сама: вони були вже одружені, по-справжньому одружені — їх звінчав англіканський пастор, — коли ти ще в пелюшках верещала.

— Ну гаразд, а далі що? — квапила Ернестіна. — Яка вона була?

— Пишна красуня, золотаво-брунатна чи смагляво-золота метиска, полінезійська королева і дочка королеви. А батько її був англієць, з порядної родини, випускник Оксфорду і справжній учений. її звали Номаре. Вона була королева острова Гуагоа, дикунка, а Івен — такий молодий, що зумів стати ще більшим дикуном. Нічого ницого в їхньому шлюбі не було. Адже Грейм був не якийсь там злидень-авантурник. Вона дала йому свій острів і сорок тисяч підданців, а він поклав їй до ніг увесь свій маєток — немалий, завваж. Він поставив їй палац, що такого ніколи не було на жодному острові Південних морів і вже не буде. Достеменна тубільна будівля з обтесаних сокирою колод, ув’язаних кокосовим мотуззям, укрита очеретом і таке інше. Вона здавалась невід’ємною частиною острова, ніби виросла там із землі, хоча спроектувати ту споруду Грейм виписав архітектора Гопкінса з Нью-Йорка.

Господи, а як вони жили! Мали свою королівську яхту, і віллу в горах, і плавучу віллу — теж справдешній палац. Я знаю, бо сам бував там на великих учтах — правда, вже після них. Номаре вмерла, а Івен хтозна-де подівся, і на острові королював її далекий родич.

Я казав тобі, що Грейм зробився ще більшим дикуном, ніж вона. Обідали вони на золоті… Та що там розказувати. Він тоді був хлопчисько. А вона — напів-англійка й напів-каначка, справжня спадкова королева. І обоє вони були цвіт своїх рас. Двійко чарівних дітей. І жили вони в казці. А тепер… що ж, Ернестіно, минули роки, і Греймова юність минула, і чужа юність йому вже не цікава. Тепер його змогла б полонити хіба що зовсім надзвичайна жінка. Крім того, він фактично нічого не має, хоч і не прогайнував свого маєтку: просто йому дуже не пощастило.