— Хто тепер командує повстанцями в Урожайному? — спитав Дік рішуче, ніби повертаючи розмову в інший бік. Пола добре знала, що це означає: він уже все зіставив, зважив і переходить до дії.

— Рауль Бена.

— Якого він рангу?

— Полковник. У нього душ із сімдесят голодранців.

— Що він робив до повстання?

— Овець пас.

— Чудово, — провадив Дік швидко і твердо. — Розіграйте комедію. Зробіться патріотом. Вертайтеся мерщій туди, підмажте цього Бену. Він, звісно, бачитиме вас наскрізь, на те він мексіканець. Але ви його підмастіть і скажіть, що зробите з нього генерала, другого Вілью.

— Добре, але ж як, господи боже!

— А дужо просто: поставте його над п’ятитисячним військом. Позвільняйте всіх робітників, і нехай він забира їх у «добровільці». Нам це нічим не загрожує, бо Уерті однаково скоро каюк. Запевніть Бену, що ви щирий патріот. Трусніть капшуком востаннє, дайте їм п’ять тисяч рушниць, і доведете свій патріотизм. Пообіцяйте, що як скінчиться війна, ми візьмемо кожного назад на роботу. Поблагословіть їх, і нехай собі вирушають зі своїм Беною. Зоставте тільки обслугу біля помп. Нехай рік чи два не буде прибутку, зате ж не буде й збитку. І нашого старого Врожайного, може, не доведеться затоплювати.

Потихеньку вертаючись гвинтовими сходами вниз, до музичної зали, Пола всміхалася: як швидко знайшов Дік раду! Але їй було невесело. Не через події на Врожайному: з тими мексиканськими копальнями, Діковою спадщиною, весь час був якийсь клопіт, відколи вона вийшла за Діка. Ні, її гнітило те, що вона не змогла привітати його з добрим ранком. Та прикре почуття минулося, щойно вона побачила Грейма: той ще стояв з Вером біля фортеп’яно, а вгледівши її, хотів був іти.

— Не втікайте, — спинила його вона. — Зоставайтесь, подивіться, як люди працюють. Може, це вас надихне почати нарешті ту вашу книжку, що Дік мені казав.

РОЗДІЛ XVI

РОЗДІЛ XVI

В їдальні Дік нічим не виказав свого клопоту з мексиканськими копальнями, і ніхто навіть гадки не мав, що Джеремі Брекстон привіз не звіт про високі прибутки, а куди менш приємні новини. Адольф Вейл від’їхав ранковим поїздом — очевидно, вже встиг, не знати коли, обговорити з Діком свою справу, — а проте за столом Грейм застав ще численніше товариство. Крім якоїсь місіс Талі, огрядної літньої папії — хто вона така, Грейм не добрав, — прибуло ще троє чоловіків, про яких він дещо дізнався: містер Галхас — головний ветеринар штату, містер Дікон — досить відомий на Заході портретист, і капітан Лестер з пароплава Тихоокеанської компапії — цей колись, років тому з двадцять, служив у Діка шкіпером і навчав його мореплавства.