Кутики вуст професора Доуеля печально опустилися. Очі тоскно глянули у вікно і зупинилися на Лоран.

Вона почервоніла від легкої досади на себе. Чуйна Лоран інстинктивно уникала розмови про все, що було недосяжним для голови і могло зайвий раз нагадати про вбогість її фізичного існування.

Марі відчувала якусь материнську жалісливість до голови, як до немічної, обійденої природою дитини.

— Що ж, будемо працювати! — швидко сказала Лоран, аби виправити помилку.

Зранку, до появи професора Керна, голова читала. Лоран приносила купу свіжих медичних журналів та книжок і показувала їх голові. Голова переглядала. На потрібній статті ворушила бровами. Лоран клала журнал на пюпітр, і голова заглиблювалася в читання. Лоран звикла, стежачи за очима голови, вгадувати, який рядок вона читає, і вчасно перегортати сторінки.

Коли треба було на полях зробити позначку, голова подавала знак, і Лоран проводила пальцем по рядках, стежачи за очима голови і малюючи олівцем риску на полях.

Для чого голова примушувала робити позначки на полях, Лоран не розуміла, з допомогою їхньої скупої мімічної мови не сподівалася дістати пояснення і тому не розпитувала.

Але якось, проходячи через кабінет професора Керна за його відсутності, Марі побачила на столі журнали з позначками, що їх вона робила за вказівками голови. А на аркуші паперу рукою професора Керна були переписані позначені місця. Це спонукало Лоран замислитись.

Згадавши зараз про це, Марі не втрималася від запитання. Можливо, голові пощастить якось відповісти.

— Скажіть, нащо ми позначаємо деякі місця в наукових статтях?

На обличчі професора Доуеля з'явився невдоволений і нетерплячий вираз. Голова виразно глянула на Лоран, потім на кран, від якого тягнулася трубка до горла голови, і двічі звела брови. Це означало прохання. Лоран зрозуміла: голова хоче, щоб відкрутили заборонений кран. Уже не вперше голова зверталася до неї з таким проханням. Але Лоран пояснювала бажання голови по-своєму: голова, напевне, хоче покінчити зі своїм безрадісним існуванням. І Лоран не наважувалася відкрутити заборонений кран. Вона не хотіла бути винною в смерті голови, боялась і відповідальності, боялась втратити роботу.

— Ні, ні, — злякано відповіла Лоран на прохання голови. — Коли я відкручу цей кран, ви помрете. Я не хочу, не можу, не смію вбивати вас.

Від нетерплячки й усвідомлення безсилля по обличчю голови пройшла судома.

Тричі вона енергійно піднімала вгору повіки й очі…

«Ні, ні, ні. Я не помру!» — так зрозуміла Лоран. Вона вагалася.

Голова почала беззвучно ворушити губами, і Лоран здалося, що губи намагаються сказати: «Відкрутіть. Відкрутіть. Благаю!..»