Підійшовши до голови з товстим носом, вона відкрутила повітряний кран і запитала:

— Хто ви?

Голова рухала губами, але голос не звучав. Лоран пустила сильніший струмінь повітря. Почувся шиплячий шепіт:

— Хто це? Ви, Керн? Відкрийте-но мені вуха! Я не чую вас…

Лоран заглянула у вуха голови і витягла звідти великі шматки вати.

— Хто ви? — повторила вона запитання.

— Я був професором Доуелем.

— Але ваше обличчя, — задихнулася Лоран від хвилювання.

— Обличчя?.. — голова ледве вимовляла слова. — Так… мене позбавили навіть мого обличчя. Маленька операція… парафін введено під шкіру носа… На жаль, моїм лишився тільки мозок в оцій спотвореній черепній коробці… але й він відмовляється слугувати мені… Я помираю… наші досліди недосконалі… хоч моя голова й прожила довше, ніж я розраховував теоретично.

— Для чого у вас окуляри? — запитав слідчий, наблизившись.

— Останнім часом колега не довіряє мені, — і голова спробувала посміхнутись. — Він позбавляє мене можливості чути і бачити… Окуляри непрозорі… щоб я не виказав себе перед небажаними для нього відвідувачами… Зніміть же ці окуляри….

Лоран тремтливими руками зняла окуляри.

— Мадемуазель Лоран… ви? Здрастуйте, друже мій!.. А Керн сказав, що ви поїхали… Мені погано… працювати більше не можу… Колега Керн тільки вчора милостиво оголосив мені амністію… Коли я сам не помру сьогодні, він пообіцяв завтра звільнити мене…

І раптом, побачивши Артура, який стояв збоку, ніби заціпенівши, блідий мов смерть, голова радісно проказала:

— Артуре!.. Сину!..

На мить її пригаслі очі проясніли.

— Батьку, рідний мій! — Артур ступив до голови. — Що з тобою зробили?..

Він похитнувся. Ларе підтримав його.

— От… добре… Ще раз ми побачилися з тобою… після моєї смерті… — прохрипіла голова професора Доуеля.

Голосові зв'язки майже не працювали, язик погано ворушився. В паузах повітря зі свистом вилітало з горла.