Глухий рик Тольґи досяг його вух — разом із звуками важкої ходи та скреготом підошов по туфу. Кара біг від річки — не хотів, щоб вода відрізала йому простір для маневру. Схил каньйону був уже зовсім поряд — височів прямовисною стіною. В лабіринті скельних уламків Кара обирав шлях так, щоб рухатися уздовж схилу, але не надто близько до нього. Тольґа, всупереч його сподіванням, не відставав. Навпаки, з кожним неправильним кроком, з кожною миттю, яку хлопець витрачав, обираючи новий напрямок, мисливець скорочував відстань. Його тупіт звучав то ліворуч, то праворуч — він теж петлював, намагаючись притиснути Кару до стіни. Й сама долина наче допомагала йому — стежини між валунами заводили Кару все ближче й ближче до схилу. І от він уже біг уздовж нього, оминаючи завали та виступи.

Він опинився у пастці, але усвідомив це, коли тікати було вже запізно. В цьому місці скельна стіна виступала вперед гострим, крутим відрогом, по якому нещодавно зійшов великий звал, утворивши глибоку затінену низину, всі виходи з якої лишилися за спиною Кари.

Хлопець озирнувся. Тольґа вже був у низині — біг, не вповільнюючи руху. Другої нагоди вертлявому хлопчиську надавати він, вочевидь, не збирався.

Кара зацьковано роззирнувся, розуміючи, що часу для прийняття рішення в нього залишилося не більш ніж на три удари серця, — і раптом серед розколин у скелястому схилі помітив одну, темнішу за інші. А в туфовому кришиві перед нею — чіткий відбиток сандалії.

Він не думав і не вирішував — просто кинувся до розколини, перш ніж розум усвідомив те, про що сповістили очі.

Тольґа побіг навперейми. Килич завив, стрімко шугнувши до жертви, — і Кара відчув, як уздовж хребта вогнем спалахнула тонка лінія. Вже за мить його хламида поважчала й прилипла до спини, у вухах задзвеніло. Він влетів у розколину, добряче вдарившись плечем об гострий край каменя. Його розвернуло, жбурнуло у протилежну стіну, Кара відштовхнувся, викрутився й почав пробиратися вузьким проходом, затісним, щоб ним бігти. Тольґа, деручи свій і так благенький одяг об виступи, протискувався слідом. Він сапав тяжко й хрипко, наче дракон, що кожним видихом вивергає полум’я. Руку із шаблею він випростав уперед — здавалося, криця дзвеніла об камінь майже над вухом Кари.

І тоді тріщина раптово роздалася. Кара випав у суцільну темряву печери, гепнувшись на тверду, всіяну гострими камінцями підлогу. Затхле повітря смерділо сечею та калом. Хлопець підхопився й побіг, не розрізняючи в пітьмі навіть власних рук. Десь позаду ввалився в печеру Тольґа, застиг, дослухаючись. Наступної миті Кара врізався в стіну — так, що аж скрикнув. Завмер, нажаханий — за спиною пролунав тихий смішок Тольґи.