Кара навкарачки поповз геть, аж раптом його долоня намацала щось холодне й пласке — шаблю. Пальці дісталися руків’я, обхопили його. Клинок брязнув об камінь.

Придушений скрик наче належав Тользі. Кара озирнувся — і зрозумів, що може розрізнити обриси ворогів. Розколина була просто за ним, і слабкого світла, яке пробивалося крізь неї, вистачило, щоб звиклі до темряви очі угледіли дві рухливі постаті. Вони, мов коханці, стискали один одного в обіймах — тільки руки їхні тиснули на обличчя, намагалися зламати шию, вичавити очі. І знову Кара побачив, як вони розділяються на безліч копій самих себе, що існують одночасно в тому ж самому просторі — лишень тепер це відчуття було не передбаченням, не різноманіттям можливих наслідків, але вже існуючими результатами, часткою яких був і сам Кара.

У двадцяти трьох випадках його вбивав килич Тольґи, в дев’ятнадцяти — роздирали нігті та зуби монстра; в одинадцяти монстр убивав Тольґу раніше, ніж Кара встигав проминути розколину, хапав його й затягував назад до печери, де вичавлював очі твердими чорними нігтями великих пальців. Тольґа легко роззброював безпорадного хлопчака та розтинав його обличчя відібраною шаблею. Почвара гачкуватими пальцями-пазурами роздирала черево Тольґи й витягала слизький жмут кишок. Тольґа трощив кадик чудовиська, і воно блювало чорною булькітливою кров’ю. Кара рубав важкою шаблею почвару, що жадібно вгризалася в пошматовану горлянку ченця. Сотні варіантів, які взаємно виключали один одного, злилися докупи, засмоктавши розум Кари в протиприродний, задушливий вир.

А темрява печери над ними складалась у фрагменти велетенських фігур, що рухалися нізвідкіль у нікуди, фігур, чужинних людській логіці та розумінню.

IV. Яхцзи

— Ні, ні, ні! Не ти ведеш лінію! Ти маєш дозволити лінії вести тебе!

Деренчливий, надламаний голос дратує Ебру. В неї нестерпно болить голова, в якій — жодних думок. Вона безтямно дивиться на затиснений у пальцях різець.

Зіщулений, висхлий чоловічок витанцьовує навколо неї. Його довгі тремтливі руки схожі на лапи великого птаха — бусла або чаплі. Вони такі ж незграбні, невправні та зморщені. Шкіру кольору палісандра вкривають десятки глибоких шрамів, подекуди застарілих, подекуди й досі незагоєних. Сухожилки мізинця та безіменного пальця на правій руці, вочевидь, перетяті — обидва підігнуті й не повторюють рухів решти пальців. Чоловічок вдягнений у коротку, до середини стегон, туніку-безрукавку, підперезану конопляною мотузкою. З голови звисають ріденькі пасма вицвілого волосся, лискуча темна шкіра вкрита чорно-червоними плямами.