Аж раптом Грег Стілсон метнувся назад крізь оркестр, на той бік, де стояв Джонні. Він ішов не спиняючись, але все-таки встиг приязно плеснути по плечу юного трубача.

Згодом Джонні знов і знов повертався думкою до тієї хвилини й намагався переконати себе, що не мав ні змоги, ні часу відступити в натовп і що натовп буквально штовхнув його до Стілсона. Він намагався переконати себе, що Стілсон мало не силоміць заволодів його рукою. Але то була неправда. Він мав час, бо якраз перед ним якась гладка жінка в ідіотських жовтих штаненятах кинулася Стілсонові на шию і палко поцілувала його, а той і собі цмокнув її й засміявся: «Ну, кого-кого, а вас, серденько, я не забуду!» Гладуха аж зайшлася верескливим сміхом.

Тим часом Джонні відчув, як по тілу в нього перебіг знайомий холодок, передвісник трансу. Його опанувало єдине бажання: дізнатися, — все інше нічого вже не важило. Він навіть злегка всміхнувся, але то була не його усмішка. Тоді простяг руку, а Стілсон ухопив її обіруч і почав трусити.

— Привіт, друже, сподіваюся, ви підтримаєте нас на…

І нараз замовк. Достоту так само як свого часу Ейлін Мегон. Як доктор Джеймс Браун, тезко й однофамілець відомого ліричного співака. Як Роджер Дюссо. Очі його розширились, і в них з’явився… Переляк? Ні. В очах Стілсона був жах.

Та мить тяглася безконечно. Реальний час поступився місцем іншому, застиглому, як камея, і вони все дивились у вічі один одному. Джонні здавалося, ніби він знов іде отим сутінним переходом з воронованими сталевими стінами, тільки тепер разом з ним Стілсон і вони поділяють… поділяють…

(усе)

Ще ніколи Джонні не зазнавав такого сильного відчуття, ніколи. Все наринуло на нього враз, навально, з гучним виттям, наче жахливий чорний вантажний поїзд, що мчить крізь вузький тунель, невтримна махина із сліпучим чільним ліхтарем, і той ліхтар — усевідання, і його промінь пронизав Джонні Сміта, мов шпилька жука. Тікати було нікуди, і оте всевідання налетіло на нього, збило з ніг і розплющило в аркуш паперу, а над ним і далі гуркотів чорний нічний поїзд.

Хотілося закричати, але не було ні снаги, ні голосу.

А перед внутрішнім зором стояв єдиний невідчепний образ —

(усе почало повиватися блакитним туманом)

образ Грега Стілсона, що складає присягу. А приводить його до присяги якийсь старий чоловік з покірливими, переляканими очима польової миші, яку тримає в пазурах бувалий у бувальцях, зранений у боях

(тигр)

фермерський кіт. Одна рука Стілсона лежить на Біблії, друга зведена догори. Дія відбувається десь у майбутньому, бо чуприна в Стілсона вже доволі ріденька. Старий щось говорить, і Стілсон проказує за ним ті самі слова. Він присягається