— Перевірка, — сказав у мікрофон один з тих, що були на естраді. — Раз… два… три… — Один динамік гучно завищав, і молодик махнув рукою, показуючи, щоб його віднесли далі.

«Так не готуються до передвиборного мітингу, — подумав Джонні. — Це скоріше скидається на лаштування до дружнього бенкету… чи до танцювальної вечірки».

— Перевірка… раз… два… три… перевірка… перевірка…

Тут Джонні побачив, що вони прив’язують величезні динаміки до дерев. Не чіпляють на вбиті цвяхи, а прив’язують. Стілсон виступав як палкий захисник навколишнього середовища, і хтось попередив обслугу, щоб вони, боронь боже, не пошкодили жодного дерева в жодному міському парку. Джонні бачив, що все виважено до найменших деталей. Тут нічого не робилося стук-грюк, аби з рук.

До невеликої (і вже забитої вщерть) автомобільної стоянки під’їхали зліва два жовті шкільні автобуси. Двері розсунулись, і з автобусів, жваво перемовляючись, почали виходити чоловіки й жінки. Вони дуже різнилися від публіки, що вже зібралася в парку, бо всі були вичепурені, мов на свято: чоловіки в костюмах чи гарних спортивних піджаках, жінки в хрустких спідницях з блузками чи в ошатних сукнях. Усі вражено й захоплено, наче діти, озиралися довкола, і Джонні несамохіть осміхнувся. То приїхали підготовчі курси кандидатів в американські громадяни і з ними Нго.

Джонні рушив до автобусів. Нго стояв з якимсь високим на зріст чоловіком у вельветовому костюмі й двома китаянками.

— Привіт, Нго, — сказав Джонні.

Нго широко всміхнувся.

— Джонні! Яка приємна зустріч! Сьогодні великий день у штаті Нью-Гемпшир, так?

— Мабуть, так, — відказав Джонні.

Нго відрекомендував йому своїх супутників. Чоловік у вельветовому костюмі був поляк, жінки — сестри з Тайваню. Одна з них повідала Джонні, що сподівається після мітингу потиснути руку кандидатові, а тоді, ніяковіючи, показала блокнотик для автографів, що лежав у неї в сумочці.

— Я така рада, що я в Америці, — сказала вона. — Але тут якось дивно, чи не так, містере Сміт?

Джонні, якому все навколо здавалося дивним, погодився з нею.

Два викладачі, що приїхали з групою, почали скликати своїх підопічних.

— Ми побачимося згодом, Джонні, — сказав Нго. — Зараз мені треба ходити.

— Іти, — поправив Джонні.

— Так, дякую.

— Бажаю вам добре провести час, Нго.

— О, так, я неодмінно проведу. — В очах Нго світилася затаєна втіха. — Я певен, що це буде дуже цікаво, Джонні.

Група, що налічувала чоловік сорок, рушила до південної частини парку, щоб розташуватися на сніданок.