В оцій розтриклятій хаті-труні, і не вилізти з неї далі, бо нікуди мені йти.

Такі негожі думки терзали мою голову того вечора, терзали, аж доки я й сам не помітив, як заснув.

Доки не провалився у темну холодну яму без дна і без краю, без світла і без снів.

Перебував же я там, у тій безодні, вже й не згадати скільки, мо, й годину, а мо, й цілу вічність.

Хтозна.

Не пам’ятаю.

Пам’ятаю тілько, що був той сон мені як ніколи милий, за скільки років тривожних і лихих снів.

Милий, бо пустий, беззмістовний.

Отож я і милувався тою темрявою, натхненніше навіть, ніж милувався б світом Божим, бо ж остогидли вже сни змістовні, з обрисами якихось далеких, невідомих (чи мо’, й відомих) мені степів з могилами і бойовищ на них, широких просторих рівнин з мереживом курних шляхів, бань монастирів і сіл у низинах між гаїв над спокійними плесами річок, лісів та дібров на гірських схилах.

То ж все мені снилось завше і встигло вже набриднути вельми.

Набрид кривавий захід сонця над пожарищами по вулицях полкових і сотенних містечок.

Набрид запах крові і вовкулаче виття у степах.

Набридли обриси упирських зграй на тлі глибокого темно-синього, засипаного зорями неба.

Все те мені вже страх як набридло, але його чогось не було сьогодні, сеї ночі.

Замість того була лише тьма і пустота, яка тішила і берегла моє зранене серце.

І я б спав ще, спав би, либонь, і аж до скону літ, аби мене раптом не розбудили.

А розбудило ж мене тоді — що б ви подумали? — церковні дзвони.

Так, так, я і сам було подумав, що оті київські, передзвін котрих доноситься погожими літніми чи осінніми ранками аж до нашого хутора, і будять тоді мене, бо я сплю чутко до далеких звуків.

Я сам було подумав зразу, що то вони — дзвони київських околиць, я був у цьому навіть упевнений, але, як виявилось, помилявся.

Я помилявся, бо через хвилю чи дві, ще навіть не розплющуючи очей, я втямив, що дзвонять не там далеко, за верстами курних шляхів і вишнево-яблуневих садочків.