Дзвонять не там, за тими далями, а десь тут, поруч.

Дзвонять у нашій хутірській церкві.

Як тільки я це зрозумів, так тут же і з’явилась у голові думка:

«Ти ж постій, підожди, та ж церква… Вона ж років з два вже як бур’янами позаростала. Там, казали, якийсь київський дячок відьму мертву одспівував, а вона з труни встала на третій день і зі своїми чортами на шмаття розірвала його. Після того ж церква і запустіла, кажуть, там у ній нечисть та досі є…Та і ніч же ж надворі. Що ж то воно тоді?»

— Чого куняєш, Хведько? Розчумуйся! — почулось од столу.

Я зиркнув туди і вгледів мерця.

Людина, що сиділа за столом, вмерла вже давно, ще за часів моєї юності.

— Що вилупився? Не радий?

Мрець сидів за столом.

Виглядав він увесь як мрець, синій і худий, кістлявий, вишкрябував руками сир з мілкої мисочки і набивав ним рот.

Не плямкав при цьому зовсім.

— Та не дуже, Степане Івановичу. Чого б це ви явились до мене, як ви вже, цей…Та й давненько ж уже… — мовив я, всівшись на полу печі і звісивши ноги до землі, при цьому все ж її не торкаючись з чималенького, знаєте, остраху.

— Не лякайся, Хведько, діло до тебе у мене є, — мовив мрець.

— Яке, Степане Івановичу, ви вибачайте, звичайно, у вас до мене діло може бути? Хіба туди забрать?

— Ні, рано ще.

— А що ж?

— Ну… Сьодні ж день такий як-не-як.

— Який?

— Як який? Мертвецький великдень. Забув?

— Забув.