Ох, не відводить, похмуро думав лікар, не можуть снаряди вбік повертати, хіба керовані ракети — та й ті в бік смерті дивляться. І ніхто, звичайно, не побачить із пекельного свого далека ці білі ганчірки, а якщо й побачить — наплювати.

Але нічого цього не сказав Ясинський, махнув не дивлячись рукою, погнав хворих у корпус — ті подалися підтюпцем покірно, бо легкі, без особливої дурини.

Лікар подивився їм услід… Що казати, змінюються часи. Не в такому й глибокому минулому, ще в Давньому Римі, психів лікували батогом, а нині все їм як на тарілочці: чисті простирадла, галоперидол, гамівні сорочки. От лишень обстріли нервовість підвищують, а так — живи й радій, якщо гаубицею не накриє… Утім, гаубиць боялися не дуже — довбоне, та й відкотить, «гради» гірше: тут уже якщо дістане — все.

А головлікар Онопко все тупцяв серед заметів, скрипів снігом, дивився на небо, на дорогу, не наважувався. Потім таки ступив до Ясинського, взяв його руку обома своїми, стиснув, запитально глянув знизу своїми безсонними, червоними очима, — і раптом не витримав, ткнувся лисою головою лікареві в підборіддя, просто в сіру щетину, затрусився в сухих риданнях.

— Пробачте, якщо зможете… Напризволяще ж кидаю…

Від головлікаря пахло медичним спиртом, він просотався ним в останні дні наскрізь, ніби не пив, а обливався вранці і ввечері замість одеколону. Насправді пив, пив, проспиртувався до нутра, до останньої мозкової звивини. У звичайному житті був дебелий мужик, а війни, смертей не витримав — зламався.

— Ну що ви, Петре Петровичу, облиште… — Треба було втішити Онопка, йому ще з повною машиною буйних через лінію фронту тягтися. — Буде оказія — повернетеся, заберете інших.

— Авжеж, заберу, — головлікар відірвався, підвів голову, темні намистини дивилися з надією, ніби сам він залишався в Місті, а Ясинський обіцяє його врятувати. — Обов’язково заберу, вірте слову!

І, боячись знову втратити самовладання, відпустив лікареву руку, обернувся і побіг до машини старечим підтюпцем. Грюкнули двері, заревів мотор, рушив, трясучи розбовтаними потрухами, автобус, за ним, ковзаючи і газуючи на кризі, покотилися червоні «жигулі». Головлікар за кермом квапливо змахнув злодійкувату сльозинку…

Отак не поспішаючи виїхали за ворота — до порятунку. Лише хворі витріщалися на Японського, притискаючи білі перелякані обличчя до шибок. А за парканом уже повзли валкою інші машини з білими ганчірками на антенах, на дзеркалах — немов у цей жалобний похід вирушило майже все Місто…

Збрехав, не дотримав слова лікар Онопко Петро Петрович, докторська дисертація на тему «Клінічні особливості перебігу гострих алкогольних галюцинозів в умовах традиційної терапії». Не повернувся ні наступного дня, ні пізніше… Може, потрапив на зворотному шляху під обстріл, може, орки завернули. Або, швидше за все, запив по-чорному, до гострих галюцинозів, що люди звуть «білочкою» і «чортами зеленими». Це буває, особливо з тими, хто повернувся із зони бойових дій, щось комусь обіцяв, та не виконав обіцяного.