Ну, як сказати. На мені, як завжди, були джинси і вилиняла футболка. На футболках лише написи змінювалися. Сьогодні був «Гарлей Девідсон». І ще чорні кеди, які я носив останні три роки.

— Я думала, ти пострижешся, — сказала Амма з докором, але я розумів, що насправді так вона виявляє увагу.

— Я таке казав?

— У тебе ж очей не видно, а очі — це дзеркало душі.

— А може, я не хочу всім її показувати.

Покаранням за мої слова стала ще одна порція бекону. Амма була на зріст метр п’ятдесят і, скоріш за все, старша за «драконову» тарілку, однак кожного дня народження їй неодмінно виповнювалося п’ятдесят три. От тільки не подумайте, що у неї був характер спокійної літньої жінки. У нашому домі її слухалися всі.

— Так, і з мокрою головою надвір не підеш. Не подобається мені цей вітер. Наче щось у повітрі нечисте і крутить куди собі знає.

Ну що тут скажеш! В Амми на все була своя особлива думка, і коли вона бувала в такому гуморі (мама казала — «находило»), вона починала поводитися, як типова релігійно-забобонна жіночка з Півдня. А коли на Амму «находило», ліпше було з нею не сперечатися. Так само, як і не чіпати її амулетів на підвіконнях і не пересувати у її шухлядах ляльок.

Я з’їв іще одну виделку яєчні — й покінчив зі сніданком чемпіонів: прилаштував на тост яйця, перетерті з цукром ягоди і бекон. Закинувши бутерброд до рота, я за звичкою подивився у кінець коридору. Батьків кабінет уже був зачинений. Там тато писав усю ніч, а потім спав цілий день на старому дивані. Ця звичка з’явилася у нього з минулого квітня, відтоді як померла мама. Тітка Керолайн, яка тої весни приїздила пожити до нас, вважала, що батько взагалі вампір… Що ж, мабуть, не побачу його вже до завтра, бо щойно батьків кабінет зачинено — входу туди немає.

З вулиці посигналили. Це Лінк. Я ухопив пошарпаний чорний наплічник і вибіг під дощ. О сьомій ранку було так темно, що день скидався на ніч. Уже кілька днів з погодою коїлося щось дивне.

Так, це була Лінкова тарабайка. Мотор гарчав на всю вулицю, а з вікон горлало музло. Ми з Лінком товаришували ще з дитячого садочка і завжди їздили до школи разом. Він став моїм найкращим другом після того, як поділився зі мною в автобусі половинкою шоколадного батончика. Правда, перед цим Лінк підняв його з підлоги, але ж я про це не знав. Цього літа ми з Лінком обидва отримали права, але машина (якщо можна так назвати його тарабайку) була поки що тільки в Лінка.

Тарабайка гарчала гучніше за негоду. Амма вийшла на ґанок і, сердито схрестивши руки, сказала:

— Веслі Джефферсон Лінкольн, ану прикрути звук, а то я подзвоню твоїй матері й розповім, чим ти все літо займався в підвалі, як тобі було дев’ять років!