— Містер Торн?

Торн, що вже піднявся на першу сходову площадку, обернувсь і звів очі, намагаючись розглядіти чоловіка в сутіні на горі.

— Так, це я.

— Мене звуть отець Спіллето. Я послав вам…

— Атож, я отримав вашу телеграму. І вилетів одразу ж як тільки зміг.

Священик увійшов у смугу світла й немов навис над сходами. Щось у його манері, в лиховісній тиші навколо нього підказувало, що сталося якесь нещастя.

— Дитина… народилася? — спитав Торн.

— Так.

— А моя дружина…

— Вона відпочиває.

Священик спустився вниз, і тепер його очі зустрілися з Торновими, мовби прагнучи підготувати його, пом’якшити удар.

— Щось сталося? — запитав Торн.

— Дитина вмерла.

Запала моторошна тиша, і здавалося, ніби від неї аж задзвеніли голі кахляні стіни. Торн стояв наче громом уражений.

— Вона дихала всього лиш одну мить, — пошепки промовив священик, — а потім дихання урвалося.

Він дивився, як Торн, не бачачи нічого перед себе, ступив до найближчої лави й важко опустився на неї, а тоді похилив голову й заплакав. Глухе ридання луною покотилося коридором.

Священик озвався знову.

— З вашою дружиною все гаразд, — сказав він. — Але родити вона більш не зможе.

— Це кінець… — прошепотів Торн.

— Ви можете всиновити дитину.