Тепер, коли він уперше дістав змогу поглянути на це тіло збоку, воно виявилося на диво непоганим. Він завжди відчував до цього тіла неабияку прив’язаність — хоча мусив визнати, що тепер зв’язок між ними розірвався. 

Тіло було великим і м’язистим. Він дбав про нього. Дозволив йому відростити вуса і довгі кучері. Стежив, щоб воно мало вдосталь фізичних вправ на свіжому повітрі та свіжини в харчах. І от саме тепер, коли це тіло могло б йому так знадобитися, воно його покинуло. Чи то він його. 

На довершення всього, він мусив негайно вступити в перемовини з високою худющою постаттю, що стояла перед ним. Більшу частину постаті огортав чорний саван з капюшоном, але одна рука, стискаючи здоровенну косу, стирчала назовні. Це була гола кістка. 

Про деякі речі померлі здогадуються інстинктивно. 

— ПРИВІТ. 

Веренц випростався на весь зріст — якби те, до чого могло би пасувати слово «зріст», не лежало долілиць на підлозі в очікуванні неминучого майбутнього, що передбачало лише вимір «углиб». 

— Я король, щоб ти знав, — промовив він. 

— БУЛИ, ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ. 

— Що?! — гаркнув Веренц. 

— Я СКАЗАВ «БУЛИ». В ГРАМАТИЦІ ЦЕ НАЗИВАЄТЬСЯ МИНУЛИМ ЧАСОМ. ВИ СКОРО ЗВИКНЕТЕ. 

Висока постать постукала вапняковими пальцями по руків’ю коси. Веренців візаві здавався чимось збентеженим. 

«Коли на те пішло, — подумав Веренц, — то і я щось сам не свій». Але різноманітні й цілком однозначні деталі цієї ситуації зламали навіть мури божевільної недоумкуватості, з якої здебільшого складалася його натура. До Веренца почало доходити: в якому б королівстві він наразі не перебував, королем тут був не він. 

— А ти, бува, не Смерть? — наважився він. 

— Я МАЮ БАГАТО ІМЕН. 

— І яким же користуєшся сьогодні? — поцікавився Веренц із дещо більшою повагою в голосі. Навколо них сновигав різноманітний люд; як незабаром виявилося, дехто з цих типів проходив крізь них, на кшталт привидів. 

— Ага, то це був Шельметь, — процідив король, позираючи на постать, що з непристойним задоволенням спостерігала згори сходів. — Казав же мені батько ніколи не обертатися до нього спиною. Дивно, чому я не розлючений? 

— ЗАЛОЗИ, — сказав Смерть. — АДРЕНАЛІН ТА ІНШІ ГОРМОНИ. Й ЕМОЦІЇ. ВСЬОГО ЦЬОГО ВИ БІЛЬШЕ НЕ МАЄТЕ. ВСЕ, ЩО ВИ ТЕПЕР МАЄТЕ, — ЦЕ ТІЛЬКИ МИСЛЕННЯ. 

Висока постать, схоже, дійшла якогось рішення.