Я була сама вдома, насолоджувалася келихом червоного Гол-Шена і перечитувала епічну і кумедну “Залізну Відьму” Дюббука, коли хтось постукав у двері. Спочатку я знехтувала стуком, впевнена, що це п‘яна компанія ходить і виспівує серенади перед великими будинками на Променаді в надії на святкову щедрість. Тоді, хто б це не був, знайшов шнур дзвінка і почав смикати. І смикати. І смикати.

Я зітхнула і попленталася відчиняти двері, проклинаючи всіх п‘яничок і не вперше запитуючи себе, чи не було б краще, якби ми з Хольгреном найняли якусь прислугу. Це мені заманулося жити у великому будинку на Променаді. Мені навіть на думку не спало, скільки зусиль потрібно буде потратити, щоб утримувати навіть невеличкий особняк в більш-менш пристойному стані. Його збудували з гадкою про обслуговуючий персонал, а по ньому тинялися тільки ми з Хольгреном. Інколи я почувалася, як сквотер у своєму власному домі. Переважно, це було тоді, коли на мене з презирством дивилися сусіди.

Так чи інакше, Хольгрену було байдуже, але в мене викликала огиду сама думка про покоївку чи слугу. Гадаю, я надто часто бачила, як мати мила підлогу, по якій їй інакше не дозволили б ходити, прала, перелицьовувала і вишивала надто багато одягу, якого вона ніколи не могла собі дозволити носити. І я бачила, як батько пропивав ті копійки, що вона заробляла, а це повернуло мої думки до п‘яних дурнів під дверима. В мене виникло раптове, сильне бажання відрізати шнур дзвінка і обмотати його навколо чийогось горла.

Але коли я відчинила двері, перед мною стояла не компанія п‘яних від вина менестрелів. Це був моряк, судячи по його пошарпаному бушлату і поношених парусинових штанях – з торговельного судна. Під пахвою він тримав дерев‘яну коробку.

-- То Ви Амра Тетіс? – запитав він з виразним Белларіанським акцентом.

-- Чого тобі?

-- Ось, приніс Вам, -- він простягнув мені коробку. – Якщо Ви Амра Тетіс.

-- Що це? Хто тобі це дав?

-- Як то, що це? Це коробка, хіба ні? І я не знаю, як звуть високого чувака, що дав мені її. Він сказав тільки віддати коробку Амрі Тетіс, що живе біля Драконових воріт. Та все одно, знайти Вас було не просто.

-- Як він виглядав?

-- Бог його зна, прошу пані. Він був закутаний в чорний як ніч плащ, а я може краплину перебрав.

-- І ти прибув з Белларіуса?

-- Я обійшов усе Драконове море, прошу пані, вже повірте, але саме в Белларіусі мені дали коробку, щоб передати Вам. То будете брати? – він глянув через плече на освітлений ліхтарями, галасливий натовп, що похитуючись блукав туди-сюди по Променаду, йому аж кортіло провести свою відпустку на вулиці, а не під моїми дверима. Я його розуміла. Вино і пиво текли рікою, а гуляки, як чоловіки, так і жінки, зовсім втратили сором і здоровий глузд. Багато хто також втратив важливі частини свого одягу, хоча всі, кого я бачила, мали на собі якусь маску.