Зізнаюсь, я був вражений.

— Зменшення вокселя у сто разів дало змогу відчутно покращити достовірність розшифрування, — Енді Далтон не міг зупинитись. — Ось погляньте, — він щось запустив на комп’ютері, потім зірвався з місця, підійшов до «стоматологічного» крісла та натренованим рухом натягнув на голову гумовий шолом. Притиснуте гумою пасмо білявого волосся кумедно стирчало над збуджено вигнутою бровою. Електроди, наче тонкі чорні дреди, спадали на його плече. — Подивіться на монітор.

Я повернув голову до інтерактивної дошки.

— Ні, ні, на монітор, що на столі! Можете сісти на моє місце.

Я встав, обігнув кут стола. Ще тепле шкіряне крісло м’яко рипнуло піді мною. Далтон заплющив очі й увімкнув апарат.

— Що ви бачите?

Діалогове вікно, розгорнуте на весь екран. Заголовок — BrAD Pro Scanner V4.1.0.15. Під ним — рядок меню з розділами File, Edit, Scanning, Animation, Voxels, View та Windows. У правій частині та внизу вікна тулились один до одного не менше ніж три десятки елементів керування: перемикачі, повзунки-регулятори, крихітні кнопки, а також шість продовгуватих інтерактивних панелей із графіками. Графіки змінювалися — рухалися справа наліво, нагадуючи кардіограму людини з нападом аритмії. Я здогадався, що це електричні ритми ЕЕГ, подібні до тих, що бачив у висновку за результатами обстеження Теодора ще в Рівному. Справа до панелей тиснулися колонки з цифрами. Цифри теж постійно змінювались. Окремі час від часу блимали червоним. Проте основним елементом інтерфейсу була велика панель з повзунком, як для прокручування відео. Вона займала більшу частину діалогового вікна, через що додаток нагадував програму для редагування відео на кшталт Adobe Premiere Pro.

Коли Енді Далтон заплющив очі й активував апарат, головна панель з чорної стала багряною. Зображення плавно, рівномірно пульсувало. У різних місцях то з’являлися, то зникали мерехтливі світло-сині хробаки.

— Якесь мерехтіння, — сказав я, — все темно-червоне.

Багрянець тим часом посвітлішав, і на пурпуровому тлі проступили темніші елементи. Несподівано я розрізнив обрис стільця, на якому сидів за хвилину до того, а також стіл, монітор і світлі, майже рожеві, прямокутники вікон. А потім побачив себе у кріслі доктора Далтона з лівою рукою на клавіатурі. Я відсмикнув руку й тут-таки змазаний, густо-червоний силует на екрані прибрав руку зі стола. Я збагнув, що дивлюся сам на себе — з того місця, де стояв Далтон, — тільки немовби крізь просякнуту кров’ю плівку. Щойно розтулив рота, щоб описати це, американець знову озвався.