— Професор Джек Ґеллент дуже здивувався б, якби побачив, як далеко ми просунулися.

— Тобто ніхто з його команди не підозрює, що ви… — я не знайшовся, як завершити фразу. Займаєтеся подібними розробками? Рухаєтеся паралельним шляхом і вирвалися далеко вперед?

Доктор Далтон поклав руку на моє плече.

— Пане Белінськи, ви ставите багато непотрібних запитань. Річ не в тім, що я не маю права на них відповідати, річ у тім, що вам насправді не потрібно цікавитися. Так, ми розвиваємо ідеї Джека Ґеллента, і так, професорові Ґелленту нічого невідомо про це. Але в цьому немає нічого протизаконного чи неетичного. Ти не повинен бути Ейнштейном, щоб шукати розв’язок рівнянь Ейнштейна. Джек Ґеллент започаткував напрочуд привабливий напрям у нейробіології, та в нього немає монополії на дослідження в ньому.

— Ви з ФБР?

Енді Далтон зміряв мене невдоволеним поглядом, мовляв, я про що лишень говорив, але все ж відповів:

— Ми не з ФБР, пане. Я представляю дещо іншу організацію. Але іноді федерали роблять нам послуги, ну… — американець прикусив нижню губу, обдумуючи, що сказати, — наприклад, прикривають нас. Я маю на увазі, юридично. Формально діють разом із нами, коли ми… м-м-м… працюємо в межах цієї країни, а не за її межами, як мало би бути згідно із законом. Розумієте? — він примружився й трохи знущально подивився на мене. Схоже, я розумів. Починав розуміти. — Тож іноді ми вдаємося до послуг їм у відповідь. Як ось зараз, пане Белінськи, з вами та вашим сином, — Енді Далтон підвівся, показуючи, що розмову завершено. — Гадаю, нам уже час іти.

Я підвівся.

— Але я не дав дозволу на спостереження за снами свого сина.

Доктор ковзнув по мені поглядом, так, наче я став йому нецікавим.

— А я й не прошу вашого дозволу. Я лише розказав усе, що мав розказати. А тепер ви самі мусите вирішити, чи ми можемо вам допомогти.

Ми пройшли до дверей. Уже в коридорі Далтон озирнувся й, потираючи скроню, додав:

— Ні, ще не все. Оскільки ваш син іще маленький, замість шолома ми розробили для нього спеціальну бездротову шапочку. Щоби дроти не заважали спати. На жаль, я вам її не покажу — ще не закінчили. Буде готова за день-два і, сподіваюся, не тиснутиме. Але якщо тиснутиме, переробимо, — чоловік повернувся та подав мені руку. — Було приємно познайомитися, пане Белінськи. Дуже надіюсь, що ми ще побачимось. Як надумаєте, приїжджайте, матиму за приємність працювати з вами й вашим сином.

Я потиснув простягнену руку, проте дивився вбік. Ми зупинилися навпроти дверей до кімнати, в якій залишив Теодора. Крізь напівпрозорі двері з електричним замком було видно, як Тео і Меллорі Хардисон схилилися над столом, ледь не торкаючись лобами, та щось малювали.