Удень доктор Далтон оглянув Теодора й дозволив нам повернутися в будинок біля водосховища. За винятком легкої млявості малюк здавався цілком здоровим. Скориставшись комп’ютером у кабінеті Далтона, я через Skype зателефонував додому та показав хлопчака матері. Хвилювався, щоби Тео не розбовкав про шолом, лабораторію чи події позавчорашньої ночі, проте малий був не в гуморі, тож більшу частину розмови похмуро відмовчувався. Рана на моїй губі загоїлася достатньо, щоби мама її не помітила.

О пів на сьому вечора я, Тео та Ліза вибралися в місто повечеряти. Говорили мало, кожен обмірковував своє. Після вечері на стоянці перед рестораном Ліза спробувала набрати Норвуда. Безрезультатно. Якщо зранку він не піднімав слухавки, то тепер телефон узагалі знаходився поза зоною досяжності. Трохи роздратована американка пообіцяла, що до завтра однаково його дістане, після чого білосніжний Audi A3 вискочив на трасу й попрямував на північний захід, лишаючи позаду засотане пилом і прибите спекою місто.

90

Майже годину ми простояли в курному заторі на виїзді з Балтимора й дісталися будинку на 1710 Контент-Лейн, коли сутінки вже залягли на землю. Більшу частину дороги мовчали, і тільки розвертаючи автомобіль на під’їзній алеї, Ліза Торнтон ніби між іншим поцікавилася:

— Вам не страшно лишатися самому?

Я чекав на таке запитання. Тож, невимушеним жестом скуйовдивши волосся Тео, що притулився поруч мене на задньому сидінні, відповів:

— Не знаю, що вам розповів Енді Далтон, але Тео лише вдарив мене пультом, мабуть, тому, що не впізнав спросоння. І це все, більше нічого. З нього не вилазив чужий чи щось таке. Зрештою його напад не надто відрізнявся від істерик, які зрідка траплялися в Україні.

— Але погодьтеся, що то була не істерика.

Я знизав плечима.

— Він мій син.

Вона кивнула, хоч я бачив, що моя відповідь її не вдовольнила. Лізі не подобалось, що я вдаю, наче проблеми немає. За мить, коли я вже відчинив двері та допомагав Теодору вийти з машини, вона докинула:

— Однаково тримайте телефон поряд і, як щось станеться, відразу телефонуйте.

Випроставшись біля авто на ще теплому асфальті, я попрощався.

— Гарного вечора, Лізо.

Американка завела двигун, і через півхвилини її сніжно-білий німецький хетчбек зник між посірілими від темряви деревами. Я взяв сина за руку, й ми пішли до будинку.

— Як ти, чемпіоне?

— Добре.

— Почитати тобі перед сном?

Малюк хитнув головою, хоч якось невпевнено.

— Чи краще пограємо на приставці?