Ліза підвелася.

— Упродовж найближчих двох-трьох місяців вас ніхто не чіпатиме. Відпочивайте. Вважайте це компенсацією за всі незручності, — спускаючись із веранди, вона обернулася: — До речі, доктор Далтон просив переказати: якщо раптом ви передума…

— Ні, — я не став дослуховувати, — це неможливо.

Ліза кивнула.

— Гарного вечора.

І зникла за рогом.

93

Як я почувався? Так, наче додивився кінофільм категорії В із нікудишньою, цілковито непродуманою розв’язкою. Ніби фінал, усе з’ясовано, та насправді нічого не вирішено. Я тепер знав, звідки прийшов Даймонд, але не уявляв, як примусити його піти.

Коли Ліза поїхала, я вклав Теодора спати та влаштувався у вітальні. Увімкнув телевізор, стишив звук і довго сидів, туплячись у відблиски, що смикалися на килимі, намагаючись придумати, як діяти далі. Придумувалося не дуже, бо думки раз у раз перескакували на момент, коли між Даймондом і Теодором виник зв’язок. Я здогадувався, коли і як це трапилося, та не міг відшукати яке-небудь логічне пояснення чому. І ця невикінченість, ця алогічність кісткою стриміла в горлі. Чому саме Тео? Трясця, це так несправедливо! Ні, я усвідомлюю, що рак крові чи, скажімо, вроджений порок серця в немовляти — це також з біса несправедливо, але так уже є, shit happens, просто те, що сталося між Даймондом і Тео, воно інакше, цього могло не бути, цього не мало бути, та чомусь це таки відбулося. От я й хотів збагнути чому.

У світі більше ніж сім мільярдів людей, із яких кожної секунди, напевно, помирають тисячі, тож мені не вдавалося осягнути, що могло пов’язати закатованого мексиканського наркоторговця та невинне хлоп’я, котре пережило клінічну смерть на іншому боці планети. І тоді мені закортіло дещо перевірити. Відкрив ноут, запустив Google й узявся шукати відповідь на запитання, скільки людей щосекунди помирає у світі. Знайшовши статистику, вражено роззявив рота. Цифра виявилася значно меншою, ніж очікував: у середньому щохвилини на планеті помирає сотня людей. Тобто щосекунди у світі вмирає приблизно дві людини. Лише дві! Я відкинувся на спинку дивана. Певна річ, я ніколи не дізнаюсь, як склалося насправді, та потреба глобального, вселенського обґрунтування того, що трапилось із сином, відпадала, якщо припустити, що 24 листопада 2012-го серце Теодора зупинилося строго водночас із серцем Матео Кампо і що, крім них, тієї секунди у світі більше ніхто не помер. Напевно, це якось пов’язало їх, і вони разом рушили туди, куди ми всі йдемо після смерті, а потім Тео повернувся, що дало змогу повернутися Даймонду. Не зовсім, звісно, повернутися, бо повертатися він уже не мав куди…