— Тео, це сон, — я стискав руками його ніжки, — він несправжній, Даймонда чи, як ти на нього кажеш, Аймонта не існує, розумієш?!

Хлопчак кивнув. Великі очі блищали від вологи.

— Він не завдасть тобі шкоди, якщо ти сам не дозволиш!

Тео схлипнув і почав тихо підвивати. У мене защеміло в грудях.

— Комашко, не бійся, я не дам тебе скривдити, просто не слухай його, а я щось придумаю, — я притиснувся лицем до його грудей, — ми вигадаємо щось, щоб він більше не приходив, обіцяю тобі…

Малюк не заспокоювався. Кілька секунд я дослухався до калатання його серця, а потім раптом осягнув, що це лише слова. Легковажне стрясання повітря, не більше. Я розумів, що програю та що роблю недостатньо для того, щоб виграти.

Відступивши на крок, дістав мобілку та набрав Лізу Джин Торнтон. Щойно жінка відповіла, я, не вітаючись, випалив:

— Допоможіть мені!

— Що сталося?

— Ви не уявляєте, як я зараз потребую вашої допомоги…

99

Упродовж наступних двох днів я майже не спав. Найперше виламав дверні замки в туалеті та ванній, а також на дверях до підвалу, щоби Тео ніде не спромігся зачинитися зсередини. Потім викинув більшість ножів, відкривачок і виделок — усе, чим хлопчак міг завдати собі шкоди, — а ті, що лишив, сховав так, що ледве діставав їх сам. Я наказав Джеремайї забрати з підвалу всі інструменти для догляду за кущами та викошування трави — віднині він щоразу приносив їх із собою, — та спустити воду в басейні. І, звісно, ні на мить не відходив від сина, ні у спальні, ні у ванній, ні в пісочниці не покидаючи його самого.

Ліза Торнтон перейнялася не менше за мене. Вислухавши мою перелякану й тому дуже плутану розповідь про те, що Даймонд налаштовує — чи радше намагається примусити — Теодора вчинити самогубство, вона запевнила, що зробить усе від неї залежне, аби допомогти. У понеділок Ліза зобов’язала чергового агента уважніше стежити за камерами. У вівторок увечері до котеджу біля водосховища Ліберті підкотили білосніжний Audi A3 і темно-синій Ford Fiesta. Торнтон привезла із собою (як вона сама висловилась) тимчасову доглядальницю — дебелу афроамериканку на ім’я Тереза Слейтер. Не знаю, чи пані Слейтер з її важким поглядом і не по-жіночому басистим голосом коли-небудь до того мала справу з дітьми, чи — що більш імовірно — як і Ліза Джин Торнтон, була агентом ФБР, але вона залишилась і всю ніч провела у кріслі в коридорі на другому поверсі, контролюючи, щоби мій син не вкоротив собі віку, поки я сплю. Зранку Слейтер поїхала, пообіцявши повернутися об одинадцятій вечора.

А в середу, 12 серпня, о пів на четверту пополудні Ліза Торнтон зателефонувала мені та повідомила, що вони з Енді Далтоном знайшли спосіб «вилікувати мого сина», хоча, на її думку, пропозиція можливо мені не сподобається. Я спробував її розпитувати, проте Ліза обірвала мене словами, що вони з доктором Далтоном вирушили з Балтимора та за півгодини будуть у Рейстерстауні.