Нервово покусуючи губу, я скоса зиркнув на Далтона:

— Ви коли-небудь робили щось подібне?

Він поправив окуляри:

— Я ніколи навмисно не вводив людину в стан клінічної смерті, та мені доводилося виводити людей з такого стану. Двічі. Й обидва пацієнти повністю відновилися. Я розумію, що такі слова недоречні, коли йдеться про зупинку серця здорового хлопчика, та я гарантую мінімальність ризику.

Знову запала мовчанка. Я сидів спиною до будинку, туплячись на спорожнілу чашу басейна, куди вже встигло нападати листя. З-за дверей долинав голос Меллорі. Енді Далтон нервово м’яв пальцями підборіддя. Через хвилину він першим порушив тишу:

— Отже, підсумую — щоб ви не думали, що ми маємо намір торохнути вашого сина дрючком по голові, а потім проводити йому непрямий масаж серця, — план такий: поміщаємо Теодора до гіпербаричної барокамери[95], для індукування коми використовуємо тіопентал натрію[96], водночас охолоджуємо тіло до 30 °C і витискаємо з камери кисень азотом. Далі — чекаємо на зупинку серця та дихання. Після припинення біоелектричної активності в серці вижидаємо хвилину, потому під тиском подаємо в камеру кисень, різко підвищуємо температуру, за потреби робимо адреналінову ін’єкцію для запуску серця. І сподіваємось, що за той час, поки серце не билось, Матео Кампо пішов.

— Це божевілля, — перелякано прохрипів я. — Це наче екзорцизм якийсь.

— Екзорцизм? — Енді Далтон, крутячи в руках стаканчик із кавою, криво посміхнувся. — Гадаю, саме так суддя й напише у вироку.

— Припини! — сердито прицмокнула Ліза Торнтон. Потім звернулася до мене: — Ніхто не вимагає від вас відповіді просто зараз. Зважте, обміркуйте, ми почекаємо.

Я знайшов у собі сили лише на один кивок.

— Гаразд, — Далтон підвівся, Торнтон теж устала. Доктор повагався, дивлячись на недопиту каву, та зрештою залишив і її, й порожню картонну спайку на столі. — Я зрадію, якщо ви відмовитесь. Але якщо все ж погодитесь… у малого є шанс.

Він відвернувся та покликав Меллорі.

— Тереза незабаром приїде, — сказала Ліза. Слова ледве пробивалися до мене, здавалось, ніби голос долітає з іншої кімнати.

— Знаю… — промимрив я, туплячись кудись повз неї.

Через дві хвилини вони відбули.

101

Уклавши Теодора, я довго не лягав. Близько десятої з’явилася Тереза Слейтер, улаштувалась поміж дверима спальні та сходами на перший поверх, а я спустився до вітальні й чимало часу просидів у темряві.

Навряд чи мені вдалося б — навіть якби дуже захотів — описати все, що пройшло крізь мою голову тієї ночі. Нагальність і значущість вибору душили, буквально не даючи дихати, причому я прекрасно усвідомлював фатальність і самого рішення, і його відсутності. Страшенно хотілося виговоритися, порадитися з кимось, от тільки з ким? Єва? Цезар? Матір? Ніхто з цих трьох навіть приблизно не уявляв, що насправді коїлося з Тео. За годину до півночі я переконав себе, що мушу зателефонувати й поділитися всім із мамою, та так і не запустив Skype. Навіть комп’ютер не вмикав. Не те щоб мене стримували вагання, просто в Україні була ніч, тож я знав, що мама не в онлайні. А вже о першій ночі, коли в Україні настав ранок, набирати матір різко перехотілося. І річ не в тім, що я перегорів чи враз осягнув, що доведеться витратити чи не півдня на розповідь про пережите нами з Тео протягом минулих півроку, ні, я лише спробував припустити, що почую від мами у відповідь. Чи міг я розраховувати на пораду, яка реально допоможе? Пораду, яка ґрунтувалася б на тверезій оцінці почутого, а не на емоціях? Навряд. Я добре знав матір, знав, як зашкаруб її характер упродовж років роботи в школі, проте знав і межу тієї зашкарублості. І добровільна згода на «штучну» смерть єдиного онука знаходилася далеко за цією межею. Мама не підтримала б мене і, ймовірніше, взялася б відмовляти. Саме тоді, після першої ночі, коли, в принципі, вже міг би радитися з нею, я раптом збагнув, що насправді потребую не порад чи палких слів підтримки, а обґрунтування — бодай і не зовсім щирого — мого майбутнього вчинку. «Рішення ризикове — трясця, ще б пак! — але може стати переломним моментом у протистоянні з Даймондом». Ось що я прагнув почути. Проте не знайшлося нікого, хто сказав би таке, нікого, хто запевнив би, що я не скочуюся до безумства.