— Отож, десь на Підзамче, — прошепотів Фатих-Сулейман.

Удома, в старому турецькому кварталі, його очікувала нагінка.

— Фатиху, де тебе носить?! Я вже півдня тебе гукаю! — розлючений голос владної матері не давав надії на мирний обід. — Швендяє поміж невірних, витріщається на потіпах! Нема, щоб матері допомогти! А от розпусній вірменській дівці рукавички подавати — це наш Фатих уміє!

— Мамо, люба, ну, звідки ти знаєш про Етері?!

— Я не лише про Етері, я про всіх знаю! Ось прийде батько, він тобі покаже! До речі, він хоче тебе оженити!

— Оженити?! Якраз мені цього бракувало! — засмутився Фатих-Сулейман. — І на кому ж?!

— На порядній мусульманській дівчині з пристойної родини, її звати Ясмина.

— Ну й ім’я, — зітхнув Фатих, — ніколи такого не чув, це жасмин, чи що?

— Так, — мовила мати, — Ясмина. Вона гарна.

— Не бачив, — буркнув Фатих.

— Книгаря Ібрагіма знаєш? Ясмина — його дочка, він сам її виховував, жона загинула. Ясмина мила, добра, побожна. Турецька в неї за рідну мову, дівчина виросла тут, в нашому кварталі, вміє читати арабською, навіть може зробити чудовий каліграфічний напис…

— Невже у Ясмини немає жодного ґанджу?!

— Вона невидюща, Фатиху, ще маленькою пошкодила очі під час пожежі, котра забрала життя її матері. Але це зовсім непомітно. Ясмина живе, наче все бачить, спокійно ходить, порається по господарству… Фатиху, синку, зустрівши її, ти навіть не подумаєш, що Ясмина не бачить… Ібрагім розповідав, що його донька може читати, водячи пальцями по книжці.

Фатих-Сулейман вискочив з дому, розлючений і вражений до глибини душі.

Мало того, що його збираються одружити, навіть не поспитавши, чи йому самому хочеться у вісімнадцять літ накидати на себе ярмо, та ще й наречену підібрали сліпу! Ні, дівчина, звісно, не винна в тому, що з нею трапилось таке лихо, і, напевно, Ясмина справді гарна на вроду, проте…

Поблукавши якийсь час львівськими вуличками, Фатих заспокоївся. Він уже хотів було вертатись додому й допомогти матері в крамниці, як раптом ззаду Фатиха хтось погукав ламаною польською мовою.

— Агов, хлопче, зайди й придбай що-небудь!

Фатих опинився перед входом до невеликої крамнички. Зайду задля цікавості, подумав він, раз уже кличуть. Теленькнув дзвіночок, і Фатих опинився в дивній напівтемній комірці. На високих полицях з червоного дерева лежав чудернацький товар. Тут були прикраси різного ґатунку шляхетності, різьблені скриньки зі слонової кістки, агатів та яшми, бронзові підсвічники, срібні ложки. Біля рундука стояв господар, похмурий караїм, і з незворушним виразом на обличчі вивчав записи в чорному шкіряному зшитку. Фатих почав роздивлятись прикраси. Насправді вони йому не були потрібні. Фатих ніколи не розлучався зі старим перснем, батьковим подарунком. Та й інші речі його не вельми цікавили.