Голос раптом став зовсім тихим, немов біль, що не гоїться часом. Цю людину щось тривожило, в погляді з'явилася мука, але тільки на мить, і Тереза скористалася тим моментом, щоб схопити картину і кинутися геть.

Не зупиняв, не намагався схопити її і лише, коли зникла серед дерев, гукнув:

— Ти не зможеш дати раду сама! Ніхто не може…

* * *

Кладка відповіла гулом, коли Тереза швидко пройшла по ній. Майже пробігла. Практично всю дорогу озиралася назад. Здавалося, що божевільний захоче догнати. Здавалося, що зараз озирнеться і помітить його посеред дерев. При світлі сонця, що заходить. Посеред тіней. Байдужого і невпинного. її гнав страх.

Але навіть коли вона забігла у свій будиночок, якого два роки тому купив її батько, виконуючи чергову забаганку єдиної донечки, страх не зник. Щільно причинені двері не дали бажаного спокою. Здавалося, усе її єство завмерло в очікуванні стуку.

Але стуку не було, а страх не минав.

Ввімкнене світло залило кімнату і частину коридору, де Тереза зазвичай складала інструмент і полотна. Але сьогодні в коридорчик її не впускав дошкульний страх. Батько завжди казав, що слід боятися живих. Але Тереза чомусь більше боялася отакої пустки. Бо порожнечі не буває. Там просто немає живих…

Як отой чоловік вгадав її думки?

Про духів? Про храми?

Треба ввімкнути в коридорчику світло. Змусити себе і ввімкнути.

Вона підійшла до порога. Залишилося тільки простягнути руку, намацати на стіні коло дверей вимикач і натиснути кнопку. Але здавалося, що хтось схопить за руку. Вона не знала хто.

Можливо, ТЕ, про що говорив отой чоловік?

Вона вже не знала, кого більше боїться — божевільного незнайомого чи… ЧОГОСЬ іншого.

Рука швидко метнулася і натиснула кнопку. Загуділа лампа денного світла. І Тереза полегшено зітхнула. Порожньо. Тільки полички зі скрученими полотнами і розкиданим інструментом. Це ж треба так злякатися. Наслухалася божевільного і злякалася. А насправді тут зовсім нічого немає.

І так само в кімнаті за плечима. Хоча вона могла поклястися, що відчуває чийсь погляд у спину.

Невже її знайшов отой чоловік?

Вона нараз озирнулася, але нікого не помітила. Це тільки страх. Дурний страх, що супроводжує її все життя і якого вона мусить коли-небудь позбутися.

Двома годинами пізніше, коли вимкнула телевізор і тепліше загорнулася в ковдру, подумала, що слід нарешті покласти край своїм фантазіям. Треба поринути в реальний світ, узяти участь в організації власної виставки, а не лише малювати картини; зрештою, відповісти на почуття Валентина. Він заслуговує на нормальні стосунки…