«Доведеться підождати ранку, поки прийдуть колеги, бо ж видобутися із цього підземелля самому неможливо», – подумав я. Дожидаючи дня, я сів на купі піску.

Професор на хвилинку замовк, ніби удруге переживав своє перебування у підземеллі.

– Я бачив її усміхнену, ласкаву. Вона лежала біля мене, а її повні уста ніжно закреслювали спіралі на моїх устах. Хіба ж ви не знаєте, який чар має такий поцілунок з людиною, до якої горите цілим своїм єством? Я гладив її уста кінчиками своїх пальців, а вона прошепотіла мені:

– Моє ім'я Ізітає, я сестра королеви Нефретети. Ти полюбив мене, правда? Бо ти мій.

– Так, я твій, – сказав я теж пошепки, її ласкавий дотик вводив мене в якийсь надзвичайний стан.

– Ти залишишся зі мною, правда? – промовила Ізітає й доторкнулася своїми устами моїх уст. – Кожну ніч я дам тобі щастя, якого не дасть ніяка иньша жінка, – і вона знову доторкнулася моїх уст.

Вгорі блиснуло яскраве світло і кудись поділася постать Ізітає.

Знову почулися вгорі вигуки, уже навіть пізнаю слова моїх колег. Але я не хочу виходити – я хочу бути з Ізітає. Вони там угорі говорять про якийсь рятунок. Не хочу ніякого рятунку; кличу: «Лишіть мене в спокою! Не хочу вашого рятунку! Закрийте отвір, закрийте світло!» Відгомін моїх слів відбивається від стін підземелля. Я почув її шепіт: «Ми будемо разом. Ти вернешся, я тобі дам знак, тоді мене побачиш. Ти вернешся, тільки жди мене!»

Згори на линвах спускаються робітники і кілька колег. Не пам'ятаю, що було пізніше, я, мабуть, втратив притомність. Отямився уже в шпиталю в Каїрі. Ось, це моя розповідь. Мене часто питали, що значить слово «Ізітає», але я їм не сказав. Ви перші. Вони не повірили в мою любов до сестри Нефретети й не треба їм знати її імени. І досі я жду на її знак, на її поклик. Уже тридцять літ, це довгий час, але я вірю, що її побачу і знову доторкнуся її божественних уст.

Мецінґер глибоко зітхнув, видувши із легенів повітря так, як курці видувають дим сигар.

– Мене визнали за хворого й не допустили продовжувати працю на розкопках. Спочатку я проживав у Берліні, а потім переїхав до Відня, де став професором археології. А тепер, як бачите, я на емеритурі і жду на зустріч з Ізітає. Оце моя ціла розповідь.

Клавдій поглянув на професора з якимось жалем і співчуттям.

– Тепер ви б могли поїхати приватно до Єгипту, точніше, до Ель Амарна. Так, приватно.

– Без її зову, без її повідомлення? О, ні! Я жду на її знак уже тридцять років і ждатиму далі.

Клавдій дивувався незаперечній вірності професора і не міг підшукати слів, щоби висловити своє зачудовання і пошану за його стійкість. Він машинально постукував пальцями по книжці і щойно тоді пригадав, що взяв читати саме історію єгипетського мистецтва.