– Вам напевне цікаво буде поглянути, пане професоре, – і подав йому книжку.

Мецінґер, побачивши її, радісно всміхнувся і почав:

– Ришард Гаман – добрий автор! – він злегка гортав сторінки. – Нова, ще її не бачив!

Гортав повільно, час від часу усміхаючись, виявляючи своє задоволення.

Та нараз зупинився, відчинив рота, ніби хотів щось сказати. Тримаючи лівою рукою книжку, пальцем правої руки почав нервово вистукувати, наче дятел, на сторінці, де видніли фота скульптур королеви Нефретети і якоїсь принцеси.

– Вона! – майже крикнув він. – Ізітає, - вже шепотом вимовив, вказуючи пальцем на фото принцеси. – Ізітає! – викрикнув професор Мецінґер, і з боку Сарлесу покотився приглушений відгомін, що здавався відповіддю: «Ізітає, Ізітає…» З рук професора випала книжка і він широко відчиненими очима глянув на Клавдія, схопив обома долонями Клавдієву руку і, радісно трясучи нею, проказав: – Вона дала знак, бачите! Вона дала знак!

Він по-молодечому пустився бігом зі стрімкої гори. До Клавдієвого вуха час від часу долітали слова викрику: «Ізітає! Ізітає!»

* * *

Наступного дня Клавдій прочитав у часопису про нещасливий випадок і смерть професора Курта Мецінґера. Він покотився зі скелі.

Ізітає покликала.

Клавдій вирізав з часопису повідомлення, відчинив книжку і вклав цю вирізку між сторінки, біля голівки Ізітає.

Портрет Аврори д'Анвіль

Портрет Аврори д'Анвіль

(З циклу «Витівки химерного Ероса»)

Як і щоранку, Мадлен зі сніданком на таці постукала в двері кімнати Клавдія.

– Можна! – почувся голос із кімнати.

На таці, окрім сніданку, лежало кілька квіток, які Мадлен доповнювала до тих, що вже стояли в збаночку, й вибирала з нього перецвілі.