«Смерть?» За якусь мить перед ним у єдиному спалаху промайнуло все його життя. Не в історичному сенсі, не топографія зльотів і падінь, пережитих Діком, третім сином місіс Геллоран, а життя, яким воно було зараз. Перед тим як куля звела його до мученицької могили, Мартін Лютер Кінґ сказав їм, що досягнув вершини. Дік не міг претендувати на це. До вершини він не добрався, зате після багатьох років боротьби досягнув сонячного плато. У нього були гарні друзі. У нього був повний набір рекомендацій, які можуть знадобитися, щоб одержати роботу де завгодно. Якщо йому хотілося трахатися — що ж, знаходилася дружньо налаштована дівка, що не ламалася й не страждала дурнею з приводу «що все це значить». З тим, що він чорний, Дік змирився... зовсім змирився. Йому вже стукнуло шістдесят, і, слава Богу, він побачив світу.
І він зібрався покінчити з усім цим, покінчити З СОБОЮ через трьох білих, яких навіть не знає?
Але ж це неправда, чи не так?
Він знав хлопчика. Вони розуміли один одного так, як не здатні навіть близькі друзі після сорока років знайомства. Він знав хлопчика, а хлопчик його: адже в голові в обох був свого роду прожектор, щось, чого вони не просили, що просто було їм дано.
(ні-іу у тебе ліхтарик, а прожектор у хлопчика)
Іноді це світло — це сяйво — здавалося дуже приємною штукою. Можна вгадувати коней або ось, як сказав малий, знайти татові валізу, коли спохопляться, що її немає. Але це всього лише приправа до салату, оболонка, а в салаті гіркої вікі не менше, ніж прохолодного огірка. Пізнаєш смак болю, смерті й сліз. Тепер хлоп’я застрягло в цьому готелі, і Геллоран поїде. Заради хлопчика. Адже, коли мова зайшла про хлопчика, вони різного кольору, тільки коли відкривають рота. Тому він поїде. І зробить що зможе, тому що інакше хлопчина загине просто в його голові.
Але оскільки Геллоран був людиною, він нічого не міг вдіяти з гірким бажанням, щоб його обминула ця чаша.
(Воно почало вибиратися назовні й шукати його!)
Ця думка прийшла Геллорану, коли він закидав до сумки змінний одяг. Спогад виявився таким яскравим, що Геллоран заціпнув — таке з ним траплялося щораз, як він думав про це. А думати про це він намагався якмога рідше.
Покоївка — звали її Делорес Вікері — була в істериці. Наговорила всякого іншим покоївкам і, гірше того, деяким постояльцям. Балаканина дійшла до Уллмана (цій дурепі варто було б знати, що інакше й бути не може), і він викинув дівчисько з роботи. Вона прийшла до Геллорана в сльозах — не тому, що її викинули, а через те, що побачила в номері на третьому поверсі. Вона зайшла в 217-й поміняти рушника, сказала Делорес, а там виявилася ця місіс Мессі, вона лежала у ванні, мертва. Звичайно, це неможливо. Місіс Мессі потихеньку відвезли за день до того, і в той момент вона вже летіла назад до Нью-Йорка в багажному відділенні замість першого класу, до якого звикла.