— Усе справді так і було? — запитала Венді, стривожено дивлячись на сина.

— Це не тато, — відповів він. — Сьогодні — ні.

Вона здивовано подивилася на нього, охоплена поганим передчуттям. М’ячик перестрибнув з руки в руку. Денні прочитав її думки. Її син прочитав, що вона думає.

— Що... що тобі сказав Тоні, Денні?

— Несуттєво.

Обличчя хлопчика було спокійним, а голос невиразний настільки, що пробирав дріж.

— Денні... — Венді схопила його за плече — дужче, ніж хотіла, але він не поморщився й навіть не спробував скинути її руку.

(Господи, ми втрачаємо хлопчика. Не лише Джек_у я теж. А може, не тільки ми... Батько Джека, моя мати — чи немає тут і їх? Звичайно, чому б і ні? Однаково цей будинок повен примар... подумаєш, іще двійко. Господи, таж хлопчик — як одна з тих валіз, які показують по телевізору, їх перевозять, скидають з літака, тримають під пресом. Або як годинники «Таймекс». Стукнеш, а вони собі цокають. Ох, Денні, мені так жаль.)

— Несуттєво, — знову повторив Денні. М’ячик опинився в іншій руці. — Тоні більше не зможе приходити. Йому не дозволять. Його перемогли.

-Хто?

— Люди з готелю, — відповів. Глянув на неї, й очі виявилися зовсім не байдужими. Вони були глибокими й переляканими. — І... і речі. Вони тут страшенно різні. Готель просто кишить ними.

— Ти можеш бачити...

— Я не хочу бачити, — тихо вимовив хлопчик і знову зиркнув на гумовий м’ячик, що перелітав з руки в руку. — Але іноді, пізно ввечері, я їх чую. Вони як вітер — зітхають усі разом. На горищі. У підвалі. У номерах. Скрізь. Я думав, це я винен, тому що я такий. Ключик. Срібний ключик.

— Денні, не треба... не треба через це засмучуватися.

— Але ж він теж, — сказав Денні. — Тато. І ти. Готелеві потрібні ми всі. Готель обманює тата, дурить його, намагається змусити повірити, що найдужче йому потрібний саме він. А найдужче потрібний я, але він забере і тебе, й тата.

— Якби тільки цей снігохід...

— Йому не дозволять, — так само тихо повідомив Денні. — Його змусили закинути в сніг якусь деталь від снігохода. Далеко. Мені приснилося. І він знає, що в 217-му справді є жінка. — Хлопчик глянув на матір темними переляканими очима. — Несуттєво, віриш ти мені чи ні.

Венді обняла його.

— Денні, я тобі вірю. Скажи правду. Джек... він спробує нас скривдити?

— Його хочуть змусити, — сказав Денні. — Я звав містера Геллорана, він велів покликати його, якщо він буде мені потрібний. Я й покликав. Але це страшенно важко. Я втомлююся. А найгірше, що невідомо, чує він мене чи ні. Не думаю, що він може відгукнутися, для нього це занадто далеко. А я не знаю, чи для мене теж задалеко, чи ні. Завтра...